Сакура.

Калюжі та дощ.

Читати під:   Marina and the Diamonds – Immortal

Срібне світло повного місяця вливається у невеличку кімнату через пожовклий тюль. Пелюстки рожевої сакури лежать килимом на холодній підлозі.

Як вони тут опинилися?
Таємниця.

Яку знають лише стіни, хлопець, що лежить з заплющеними очима та сонячна дівчинка.

Через відчинене вікно подуває теплий весняний вітерець, приносячи з собою приємний запах ранніх квітів та мокрого асфальту. Ностальгія накриває з головою.

I'm forever chasing after time
But everybody dies, dies

Спогади один за одним виринають з океану спогадів.

Світловолоса, коротко підстрижена дівчина сміється та збирає долонями дрібненький дощ. Перестрибує калюжі та радісно говорить:

– Не будь таким занудою, давай пострибаємо по калюжам. Такого теплого дощу вже давно не було. Дощ... – так і не закінчивши речення, дівчина впала у велику калюжу. Хлопець підбіг до дівчини та хотів щось схвильовано мовити, але вона його перебила.

– Тільки не починай, – мовила вона крізь сміх.

– Ти ж знаєш я за тебе переживаю, а якби ти поранилася, якби... – дівчина, незважаючи на свій ніжний, навіть крихкий вигляд повалила юнака на землю, все ще продовжуючи сміятися.

Він подивився серйозним поглядом, та раптом відповів таким ж сміхом. Двоє, по вуха у багнюці, мокрі, але щасливі, лежали, навіть не думаючи про те, що варто б піднятися, бо захворіють, бо це неправильно.

Вони лише насолоджувалися один одним.

Спостерігали, як губи розтягуються в усмішці. Одна і та ж посмішка, виріз очей та характер – спадок від матері. Такі схожі, але такі протилежні. Готові любити весь світ, але водночас хочуть спалити його до тла. Сміх припиняється, лише тихе ехо нагадує про те, що тут, лише декілька секунд тому, панував по-дитячому чистий сміх. Обличчя до обличчя, очі дивляться у ті, що навпроти, вуста за міліметри один від одного, одне дихання на двох, одні почуття на двох, один сором на двох.

– Ми повинні повертатися додому, батько зачекається. – тихо, майже пошепки говорить парубок.

– Повинні. – так само тихо відповідає дівчина, – Та хіба ти хочеш повертатися, Хобі-оппа? – продовжує вона та зменшує відстань між їхніми губами.

– Так. – мовив він та відштовхнув сестру. – Хтось може побачити.
Він різко піднімається зі землі, подає руку ображеній молодиці.

– Я поранила коліна. Це так, щоб ти знав. – сказала вона та піднялася, ігноруючи простягнуту руку брата. – Ідемо.

If I could buy forever at a price
I would buy it twice, twice

У квартирі мертва тиша, її порушують лише тихі схлипи, що лунають з-під різнокольорового покривала, у який завернуте тремтливе тіло худенької дівчини-тростинки.

– Будь ласка, скажи чому ти ображаєшся, будь ласка. – питається, розчервонілий після гарячої ванни, хлопець.

– А ти як гадаєш? – ледь чутне бормотання, тихе-тихе та знову схлипи.

– Ти ж знаєш, що нас могли побачити, нас ж не зрозуміють. Пробач, пробач, я тебе благаю, пробач. – по щокам хлопця одна за одною котяться гарячі, солоні сльози.

Схлипи закінчуються, дівчина, одягнута у великий чоловічий светр, повертається та дивиться у чорні, наповнені сльозами очі брата.

Маленькі долоньки доторкаються до чужих щік та витирають їх.

Хлопець опускає очі вниз, не в змозі дивитися на такі щирі риси обличчя. Він втуплюється поглядом у коліно, на якому розцвіли синьо-фіолетові квіти. Синці так відрізняються від молочно-білої, ніжної шкіри. Довгі пальці доторкаються до не прикритих ніг. Дівчина тремтить.
Хлопець гладить чутливу шкіру. Нахиляється та цілує покалічене коліно. Переводить погляд на інше і теж цілує його.

– Навіщо ти робиш це? – тихо питає дівчина.

– Так перестане боліти, хіба не пам'ятаєш? Наша матір робила так.

– Тобі теж потрібно. Зараз. Зачекай. – промовила вона та ніжно доторкнулася до його губ.

– Вони мене не болять, повір, не варто їх цілувати.

– Тебе болить серце та душа, а їх можна вилікувати лише поцілунками у губи. – сказавши це, вона обійняла брата і знову поцілувала.

But if the earth ends in fire
And the seas are frozen in time
in time.