Той, що збудив води #Wattys2016

Розділ 4

  Вівці заходили, штовхаючись, до кошари. Я похмуро зачинив за ними двері на засув і рушив до будинку. За вікнами світилося. Батько не спав, чекаючи на мене. Я не хотів заходити. Я хотів утекти. Єдиним, заради чого я продовжував жити тут, була Касумі. Навряд чи вона повернеться. У лісі повно вовків, диких звірів та інших створінь, які вбивають самотніх загублених ягнят. Куди могло ще потягнути Касумі, як не до темного лісу.
Батько відчинив двері замість мене. Я мовчки зайшов.
– Де остання?
Я не піднімав голови.
– Втекла. Заблукала у тумані.
Залізний кулак заїхав мені по щоці і я сплюнув кров.
– Вчетверте?– люто і тихо запитав він хриплим голосом– Скільки разів ти ще збираєшся губити овець й руйнувати залишки мого господарства Я ніколи не вийду з бідності а все через твоє божевілля
(Це він про мій лунатизм, розмови з тваринами, відлюдькуватість та сріблясте волосся й усе те, через що люди пускали плітки)
Він ненавидів мене. Він ненавидів усе, окрім золота що снилося йому уночі, і він скреготів зубами уві сні, неначе пробував золоті монети на зуб. Найбільше він боявся того, що говорять люди про нього. Йому ніколи не стати шанованим і багатим, адже він простий похмурий вдовець з крихітним хазяйством, нікчемною отарою та ще й з божевільним сином.
Наступний удар полетів у іншу щоку. У живіт, у груди, у спину, я почав забувати назви частин тіла. Залізні руки били скрізь, по білих незайманих місцях і по синцях, що були зоставлені раніше. Перед очима пливло. Я сповз на підлогу й не чув, і не хотів чути, що далі кричав той чоловік. На підлозі лежала фотографія. Дивно, що батько не викинув її. На фотографіїї була усміхнена мама і старший брат , а поруч був я, стрибаючий, з відкритим від радощів ротом.
"Мамо" фотографія розплилася в розмазану гущу кольорів, все тихіше доносились крики, час і все інше кудись попливло, навкруги усе потемніло.