Запахом спаленого листу і павутинками бабиного літа осінь заявляє своє право диктувати погоду. Я ніколи не любила осінь. Здавалося, літо вже відступило і пора діставати з шафи плащ, але, несподівано, сонце, ніби знущаючись, продовжує дарувати все ту ж спеку, що тривала кілька місяців.
Я ніколи не любила осінь. Не тільки через людську метушню, коли зранку, замість того щоб поспати подовше, ти кутаєшся в шарф і сонними очима намагаєшся розгледіти номер тролейбуса чи його маршрут. Коли повз тебе проходять такі ж сонні і злі люди, поспішаючи знов поринути в сіру буденність. Дім-робота-дім. Коли тобі 23 це вже не щось недосяжне, як у 16, це швидше рутина, в якій ти снуєш туди-сюди щоб знайти хоч щось, що розбавить твоє життя.
Я ніколи не любила осінь. Її зрадлива погода, немов настрій меланходічної діви, то палає, то окутує тебе холодом. Коли кавою гріються руки, але тепла недостатньо, і ти дужче кутаєшся в свій шарф. Або навпаки, шукаєш хоч краплю прохолоди, навіть легенький порив вітру для тебе є ковтком свіжості серед цього палючого сонця.
Я ніколи не любила осінь. І річ тут не в погоді чи метушні, холоді чи спеці ( знаєш, я навіть собі не зізнаюся), але осінь нагадує мені про речі, які колись були важливі, але тепер не мають ніякого значення. Я навіть не знаю навіщо пишу це. Можливо це в мені говорить осінь, а можливо ці слова йдуть від самого серця. Я ж ніколи не робила нічого наполовину, або пан, або пропав.
Я ніколи не любила осінь. Та й вона мені ніколи не симпатизувала. Хоча про що я, осінь не вміє любити, вона навіт погоду не може обрати, а тут якісь почуття... Можливо, осені вже й немає давно, можливо це все ще літо і ми все ще спимо, кутаючись в ковдрю, чи зустрічаючи світанки.
Осінь ніколи не любила мене. Я була занадто впертою ( чи краще сказати наївною) щоб побачити очевидні речі. Можливо це мій мінус, але я люблю думати про це як про величезний плюс. Що ж, зате наші з осінню почуття взаємні. Хто ж тоді вона для мене?..
