В цьому місті завжди була якась дивна погода. Не тільки вона. Тут все було дивне: люди, тварини, повітря. Мабуть все через нього-воно несло в собі піщинки чогось надзвичайного, незрозумілого, водночас небезпечного і ваблячого.
Усі вже давно покинули школу, але не вона. Занурившись у світ фантазій і мрій, Доротея не помітила, як швидко настали сутінки. У бібліотеці вже нікого не було. Дівчина підійшла до дверей, та ті були зачинені. Ніхто не помітив, як між величезними полицями з книгами сиділа людина. Дівчина була змушена лишитись у великій читальній залі до ранку. Телефон був розряджений, тому подзвонити нікому Доротея не могла. Та і ніхто б не спохватився її: батьки у відрядженні, а з друзями вона не настільки близько спілкується, щоб ті кинулись їй на порятунок.
Доротея підійшла до вікна. На вулиці була страшенна злива, вода текла звідусіль. В таку погоду господар навіть собаку не випустить надвір, не те, що хтось повз школу пройде. З-за хмар визирнув місяц уповні. Він був багряний, як кров. Його відображення було у кожній калюжці, а сяйво поступово сягнуло Дот. Дівчина замружилась від яскравого світла, що пронизувало її сині, як море, очі аж до очного дна. Поступово звикнувши до цього, вона звернула увагу на своє довге, хвилясте волосся кольору крила чорного ворона: його кінчики почервоніли.
-Клас, в мене ще галюни почались..,-подумала Доротея.-Мабуть варто таки більше приділяти уваги здоров'ю, аніж інтернету і домашці.
Із цими думками дівчина поклала свій рюкзак на підлогу та лягла читати книгу. Під звуки крапель, що падали на підвіконня, вона незабаром заснула.
