"Вечір проти Івана Купала" Микола Гоголь

Бувальщина, розказаня дяком ***ської церкви

Хома Григорович мав особливу примху: він вельми не любив наново переповідати одне й те саме. Бувало, деколи, як допросишся в нього щось розказати ще раз, то, дивись, щось і додасть новеньке або переіначить так, що й упізнати годі. Якось один із тих панів, - нам, простим людям, важко й назвати їх: писаки вони - не писаки, а от те саме, що гендлярі по наших ярмарках. Нахапають, напросять, нацуплять усякої всячини, та й випускають книжечки, не товстіші за граматику, щомісяця чи щотижня. Один із цих панів і виканючнив у Хоми Григоровича саме цю історію, а той геть забув про неї. Тільки приїздить з Полтави той самий панич, у гороховому каптані, що про нього казав я і якого одну розповідь ви, гадаю, вже прочитали; привозить із собою невеличку книжечку і, розгорнувши посередині, показує нам. Хома Григорович ладен уже був осідлати носа свого окулярами, та згадавши, що він забув їх підмотати нитками й обліпити воском, передав книжку мені. А я грамоту сяк-так розумію і не ношу окулярів, тож і взявся читати. Не встиг перегорнути і двох сторінок, як він раптом спинив мене за руку.

- Стривайте-но! Спочатку скажіть мені, що це ви читаєте? Правду сказати, трохи збив він мене з пантелику цим запитанням.

- Як це, що читаю, Хомо Григоровичу? Та вашу ж бувальщину, ваші власні слова.

- Хто вам сказав, що це мої слова?

- Та чого ж вам ще? Тут і надруковано: "оповідана таким-то дяком".

- Плюньте межі очі тому, хто це надрукував! Бреше, сучий москаль! Чи ж таке я говорив? Що то вже, як у кого чортма клепки в голові! Слухайте, я вам розповім її зараз.

Ми поприсувалися до столу, і він почав.

Дід мій (царство йому небесне! щоб йому на тім світі їлись самі паляниці пшеничні та маківники в меді) вмів гарно оповідати. Бувало, заведе мову - цілий день не ворухнувся 6 із місця та все б слухав. Вже ж не рівня якомусь нинішньому базікалові, що як почне москаля везти, та ще так, неначе йому три дні їсти не давали, то хоч хапай шапку та з хати. Як тепер пригадую, - покійна мати моя була ще жива, - як довгого зимового вечора, коли надворі тріщав мороз і суціль замуровував вузеньке віконце нашої хати, сиділа вона перед прялкою, виводячи рукою довгу нитку, колихаючи ногою колиску й приспівуючи пісні, що наче й тепер чуються мені. Каганець то миготів, то спалахував, наче лякаючись чогось, і світив нам у хаті. Веретено дзижчало, а ми всі, діти, зібравшись у купку, слухали діда, який через старість не злазив уже понад п'ять років зі своєї печі. Але дивовижні речі про сиву давнину, про наїзди запорозькі, про поляків, про молодецькі діла Підкови, Півтора-Кожуха й Сагайдачного не захоплювали нас так, як оповідання про яку-небудь давню чудасію, від яких завжди дрижаки проймали тіло і чуб ставав дибки. Іншого разу так, було, настрахаєшся від них, що ввечері все здається хтозна-яким чудовиськом. Трапиться вночі вийти чогось із хати, то так і думаєш, що на постіль твою вклався спати виходець із того світу. І от, щоб я не діждав розказувати це вдруге, коли не ввижалась часто мені здаля власна моя покладена під голову свитка за чортяку, що скублився. Та головне в розповідях дідових було те, що він зроду-віку ніколи не брехав, і що, бувало, не розкаже, то саме так і було.