Мандрівка в дитинство

Ностальгія завдає удару

Вам подобається, коли вас б'ють по обличчю? Гадаю, мазохістів тут немає. Та я і сам не вважав себе за такого.

Поки не приїхав до Горіхівки.

Свіже повітря з тонкими нотками степових трав та коров'ячого кізяку вдарило в ніс одразу, як тільки я заїхав в село, а разом з ним – величезна кількість спогадів з дитинства. Знаєте те відчуття на душі, коли згадуєш давно забуті моменти, які глибоко ранять та водночас змушують тебе посміхатися на всі 32? Саме у такому стані я перебував, коли вийшов зі старенького "Богдана" та попрямував до бабусиної хати. Всю дорогу мене переслідувала думка, ніби той автобус-ветеран – це машина часу, яка перенесла мене років на 15 назад, у минуле. Йду і помічаю ті самі ями на дорогах та тих самих бабусь і дідусів, які проводять свої консиліуми просто неба та обговорюють, де дешевша гречка. Побачив і ту саму шовковицю, на яку так любив вибиратися та їсти великі солодкі ягоди. Пам'ятаю, навіть улюблена гілка була, на якій я обожнював сидіти та з якої відкривався неймовірної краси краєвид на сади і поля. Та найголовніше – це абсолютно незмінна атмосфера тепла та радості у Горіхівці. Ех, як же мені захотілось взяти свій велосипед та, як раніше, гайнути з друзями на поля – тирити чи то баштан, чи кукурудзу, або навіть горох. "Вам що, домашньої їжі не вистачає?", – гнівався чоловік баби Параски (а по сумісності – охоронець одного з полів), коли ловив нас на гарячому. Знаєте, вдома, коли збираєш урожай з городу, не відчуваєш присмак адреналіну, що розливається по всьому тілу. Та й крадені овочі і фрукти чомусь здавались смачнішими.

Пірнувши з головою у море ностальгії, я і не помітив, як майже дійшов до хати. Я навіть не одразу побачив таку знайому та рідну людину, що вже достатньо довгий час стояла біля двору та чекала на мене. Побачив я бабцю Марію, коли нас розділяло метрів п'ять, не більше. Повненька та дещо згорблена бабуся дивилась на мене теплим поглядом блакитно-сірих очей та посміхалась доброю посмішкою. Її срібне довге волосся виблискувало на сонці білими вогниками. "Зібрала дульку на голові – і вже як шамаханська цариця", – говорила бабця про свою звичну зачіску, з якою і була зараз.

Я підійшов до бабусі та просто обійняв її. Від неї пахло все тією ж "Красной Москвой".

– Добридень, Миколко, – мовила бабуся.
– Добридень, бабцю.

Зайшли ми у двір, де бігав великий, але не злий, а добродушний пес Жук. Собака підбіг до мене та почав лащитись.