Смерть і Троянди

                      1
- Чарлі, ходімо!- гукала Клариса Вінслоу до Чарльза О'Райвза. Вона тримала його руку і обережно вела до шатра.
Ярмарок на День Жнив розпочався тринадцять годин тому. Зійшла уже не перша зоря. Уся молодь давно повиходила на вулицю. В повітрі пахло коханням, димом і своєрідними, або нікому не відомими стравами.
Озеро виблискувало сріблом променів зірок і місяця-молодика. Навколо уже тринадцять годин як утворилися величезні лабіринти з дерев, кравничок різних " перекоти- поле " продавців і гарних кольорових палаток приїжджих гостей.
То була одна з трьох Білих Ночей. Величне свято мало свій дух і атмосферу. Воно жило своїм життям, управно закликаючи усіх до запального танцю.
То була беззаперечно ніч чару. Ніч окрема від інших ночей. Всі знали це.
Коханці цілувалися і насолоджувалися тим швидкоплинним моментом дурману, коли немає нічого і нікого крім кохання.
А трави навкруги вкрилися росою і маленькі срібні сонця зяяли на них, додаючи цій ночі більшої краси.

- Ходімо, невже тобі не цікаво дізнатися наше майбутнє?- запитала вона його, тримаючи за руки.
- Я і так знаю його. Це ти моє майбутнє. - він зазирнув у її чарівні очі-смарагди і усміхнувся, узрівши в них сльози радості. 
Він схилив голову до її вуха і зашепотів:
- Кохання на віки?
- Кохання на віки...- і вони розділили між собою поцілунок.
- Ходімо, будь ласка. - зашепотіла вона.
- Ходімо - покорився він. - щоб не сказала та ворожка про наше майбутнє, я і так знаю що воно неможливе без тебе... - він замовк і вони увійшли до шатра.

Жінка, волосся якої топилось в сивині, сиділа біля круглого столу, по центру шатра. Плетений з кори бука стілець глухо скрипів від кожного руху ворожки.  
- Я чекала вас. Проходьте. Сідайте.  
Біля столу, застеленого чорною скатертиною,   стояли два ідентичні плетені стільці.
Клариса була зачарована усім що її оточувало. А от Чарльз ставився до цього з прихованим осудом і недовірою. Він ненавидів і боявся усьго що пов'язане з чарами.
- Хлопче, простягни руку. - мовила жінка, і потягла свою руку.
Вона взяла його долоню у свою і почала вдивлятись. 
- Шарлатанка. - подумав він.
- Не віриш мені, хлопче?- мовила ворожка.
Чарльзу відразу стало трохи зле.
- Вірить. - мовила Клариса- вірить. - вона посміхнулася, так щиро і гарно, що Чарльз теж мимоволі всміхнувся.
- Хлопче, свою долю ти добре знаєш. Твоє майбутнє сходиться з твоїми бажаннями, і сидить поруч з тобою. Немає сенсу повторювати відоме. Ти, дівчино, його єдине кохання, перше і єдине, на все життя. Простягни руку.
Вона це зробила. Ворожка вдивилась в її долоню, зітхнула і мовила:
- Ти - усе що в тебе є, сирітко. Так?- вона глянула на дівчину, і очі її заблищали, натомість очі Клариси напувалися слізьми.
- Не плач, дитинко. Тепер у тебе є він. І буде ще дочка. Твоє життя в її руках.
Ворожка опустила очі і припинила говорити.
- Це усе? - запитав Чарльз.
- Ні, - мовила вона, все ще не підводячи погляду. - Ви житимете в щасті, і навіть смерть не розлучить вас. Живіть по правді і честі, любіть одне одного, і розділяйте між собою все. Колись ми ще зустрінемося. Тепер усе.
- Спасибі вам, - мовила Клариса, витираючи сльози долонею.
Чарльз простягнув ворожці кілька мідяків.
- Не варто, хлопче. - мовила вона.
- Варто. - він посміхнувся і поклав гроші на стіл.
Вони вийшли. Усе надворі лишилося незмінним. Пахло коханням, їжею і димом. Озеро досі зяяло сріблом. Тільки вони... Вони змінилися.
Більше вони не промовили до один одного ні слова. Це було зайвим. Вони танцювали, запальніше від решти. Цілувались довше і палкіше. Вони справді кохали один одного.

То була ніч чару і кохання.