Червона Павутина

Частина 2: Цвіт яблук

Своє дитинство Ленс провів у дитячому будинку. Його батьки пішли з життя коли він був ще маленьким, а рідних братів чи сестер у нього не було. Іноді він бачив, як інших дітей, часто його добрих друзів, забирали до себе інші сім’ї, але він не сумував, для нього новою сім’єю стали дві дівчинки та хлопчик, з якими він познайомився ще з самого початку свого перебування в дитячому будинку. Вони часто грали разом, бігали веселилися, Ленс не почувався самотнім, і хоч він і не пам’ятає зараз як звали тих дітей, він досі вважає їх своєю сім’єю.
  Одного зимового дня, до дитячого будинку прийшли чоловік та жінка. Вони з’явилися тут вперше, адже Ленс не пам’ятав їх так, як упізнавав тих, хто уже навідувався сюди. У сім’ї, як виявилося ,не може бути дітей, тому у їхньому домі відчувається порожнеча. Дивлячись як інші матері бавляться зі своїми дітьми, ці люди відчували тугу. Ленс зрозумів що сьогодні він, можливо, попрощається з ще одним своїм знайомим, але він і уявити не міг, що вони виберуть ту дівчину. Ту, кого він вважав своєю сім’єю, своєю сестрою. Ту, яка ніколи не відверталася від нього та захищала його перед вихователями. Ту, кого він захищав від інших хлопчиськ, які смикали її за її лагідне світле волосся. Ті люди забрали її в той самий день, вирвали її з його тендітного дитячого серця.
  Ту втрату, Ленс довго не міг усвідомити. Але згодом, він зрозумів, що краще дивитися за тими членами родини хто залишився, адже втратити ще їх, він не міг собі дозволити.
  Йшли дні, тижні, місяці...І біль вщухав, але шрами не зникали. Ленс продовжував веселитися з друзями, так само бігав під цвітом яблук, але не відчував, що хтось біжить поряд. Раніше вони ділились на команди по двоє, і грали у квача, але тепер, він мусив грати в компанії самотності.
  Того дня, Ленс разом з іншими цілий день провів на вулиці. В таку прекрасну погоду, навіть найсуворіші вихователі, не були проти цього. Ввечері усі ,як зазвичай, збиралися на вечерю. На стіл подали традиційну порцію. Напевне ніхто не згадає з чого вона складалась, але те, що вона була дійсно смачною, залишилось беззаперечним фактом. Після гарної вечері Ленс подякував кухарям за їжу (він був в дуже гарних стосунках з ними, адже чи не єдиний кожного разу дякував після сніданку, обіду та вечері), та попрямував до своєї кімнати.
  Йдучи по коридору, який лагідно освітлювався приємним жовтуватим світлом від ламп, створював відчуття, ніби впродовж усього коридору стояли світильники зі свічками, як в середньовіччі. В один момент, Ленсу сильно закололо в грудях. Він відчув різкий страх, паніку. Не знаючи що робити він впав на коліна, вперся руками в землю та заплакав: ‘’Чому? Що зі мною? Потрібно повідомити вихователю, але я не можу поворухнутися. Болить, пекельно болить!’’. Він не знав чи він це сказав вголос, чи просто подумав в голові. В один момент вже думав здатися, його очі почали закриватися, і думки, здавалося, віддалялися, але різкий, гучний звук змусив його не тільки прийти до тями, але й схопитися на ноги й побігти. Він не знав куди він біжить, не знав як довго зможе бігти, не знав що то було, але страх змушував його рухатися. Він з шаленою швидкістю влетів до їдальні і… ‘’Мертві. Вони всі мертві. Ні. Не можливо. Чому? Де вони? Я мушу їх врятувати’’. Ленс почав носитися по їдальні шукаючи свою сім’ю. Це літак втратив керування, та впав прямо на їдальню дитячого будинку,саме тоді, коли усі в приємній, дружній атмосфері ділилися враженнями за день. Він в паніці бігав від одного столу до іншого ,намагаючись роздивитися через дим та полум’я де його сім’я. І він їх знайшов. Вони опинилися у тому місці, де впав літак. Там, де він вибухнув. Жах застигнув на обличчі Ленса, сльози потекли по щоках і падали на залишки вечері.
  Цей день він запам’ятав на все життя. Весна 2115 року. День – коли Ленс втратив все. День коли його життя закінчилося.
  Він пішов з того страшного місця, не міг сидіти і чекати допомоги, знаючи, що робиться в тій кімнаті. Він пішов по дорозі, пішов вперед. Ленс не знав що його там зустріне, але він розумів ,що гірше вже не буде. Якщо він помре від голоду або замерзне, йому стане легше, він так думав. Нема кому за ним плакати. Він відправиться до них. Туди, де всі його знайомі. Туди, де його сім’я. Можливо, він знайде там своїх справжніх батьків, а раптом вони чекають на нього, раптом вони хочуть попросити вибачення за те, що покинули його.
  Він йшов усю ніч. Перші ранкові промінчики освітили його обличчя. Дитячий будинок був відділений від міста лісом, через який вела одна дорога. Не заблукаєш. Щоб діти не вибігали в ліс, дитячий будинок був обгороджений високим парканом, і цілодобовою охороною. Та попри це все, ніхто навіть не збирався тікати. Усім подобалося жити там, разом з іншими дітьми. Світло стало настільки яскравим, що Ленс закрив обличчя рукою. Невже це сонце настільки яскраве? Через шум гілок та молодих листочків Ленс уловив тихий шум колес, котрі котяться по сухій землі. Автомобіль. Він зупинився? Так, ось звук що відкрилися двері, через яскраве світло ліхтарів Ленс побачив чоловіка який наближався до нього, позаду йшла жінка. Вони їдуть забрати одного хлопчика, до якого вони декілька раз приїжджали. В очах Ленса трішки розвиднілось, і він впізнав їх. Справді, вони приїжджали до притулку декілька раз, і спілкувалися з одним хлопчиком. Він також їх вподобав, не дивно що вони захотіли його забрати. Після того як Ленс розповів їм про те що сталося, в них обох повністю зник той піднесений настрій з яким вони їхали до їхнього майбутнього сина. Жінка розридалась і впала на коліна перед  Ленсом, чоловік також не зумів стримати сльози. Ленс розумів як їм, але він не плакав, він виплакав усе поки йшов сюди.
  Та сім’я не змогла змиритися з втратою, вони відвезли Ленса до дитячого будинку в інше місто, і більше він ніколи в житті їх не бачив.
  В новому дитячому будинку до нього ставилися не так як до інших. Він став об’єктом знущань, чужим вовком в зграї. Але Ленс не був слабким, він зумів дати здачі усіх тим, хто його ображав, він був найсильнішим. Це не могли не побачити вихователі. Вони не стерпіли такої поведінки від нового учня, тому віддали його в спеціалізовану школу, де навчали дітей, які в майбутньому повинні були стати воїнами арени.
  У новій школі, Ленса поважали. Він все ще залишався найсильнішим, і тут це було вище усіх похвал. Після 9 років навчання, він отримав свою, вже заздалегідь визначену, професію. Він був не проти стати воїном арени, крім того, це стало для нього шляхом до забуття свого минулого.