Я висаджую майже протверезівшу Роуз біля її будинку. Вона невпевнено дивиться на мене, її макіяж розмазаний через те, що вона плакала, і тихо шепоче:
- Дякую.
- Чорт, мені дуже шкода, - зітхаю я. - Мені дійсно шкода, Роуз.
Вона знизує плечима.
- Неважливо. Зустрінемося у понеділок.
Неважливо. Люди так говорять, коли ситуацію надто важко виразити словами. Якщо вона все ще вважає мене реальним об'єктом, з котрим гідна показатися в понеділок, я буду неймовірно щаслива.
* * *
Коли я їду додому темною дорогою, яка звертається навколо лісу та коров'ячих пасовищ, відбиток темно-золотистих очей Чіміна та його примушуючі до люті слова відлунням звучать у моїй голові: "Це тому, що це сталося з тобою, чи не так?"
Міцно стискаю кермо. Він і гадки не має, що зі мною сталося.
"Я не зустрічаюся з потворами"
Роздається одночасно новий і дуже старий голос. Той голос, який я намагаюся забути впродовж року. Майже забувши його я знову згадую. Це ніколи не припиниться.
Безіменний - хлопець, який мені подобався. Кохала? Подобався. Я більше не знала. Я стерла його ім'я зі своєї пам'яті, тому що реальне до сих пір заподіює фізичного болю.
Вдих. Видих.Ще раз. Я намагаюся приглушити біль у грудях. Я залишила все позаду. Дійсно залишила все позаду. Після одного року, трьох тижнів і двадцять одного дня я безліч разів залишила все позаду.
Я заїжджаю на під'їзну доріжку до будинку і вимикаю мотор. Сиджу у темряві, спроваджуючи всі погані спогади й притягуючи нові.
У мене, можливо, з'явився друг. Мама тут набагато щасливіша. Я не бачила Безіменного десь пару місяців. Дуже добре. Це гарні новини, котрі заповнюють дірки у стінах мого розуму, залишені після руйнування поганими речами.
Я посміхаюсь у дзеркало заднього виду. В останній час, бути сумною біля матері дуже небезпечно. Тому, мені потрібно грати роль, доки не дістануся своєї кімнати.
- Я вдома! - відчиняю двері і сітку від комах. Наш кіт, Виплодок Пекла або Вуді, або вилазь-з-мого-черевика-ідіот, м'яко крадеться до мене і тре свій зад о мої ноги, поки я кладу сумку на стілець і знімаю пальто. За ним йде мама, її халат туго затягнутий, а обличчя виражає терпіння.
