Генріх Гайне Німеччина. Зимова казка

I-Х

Прощання з Парижем

Прощай, чудовий мій Париж!
Тебе я залишаю,
Без краю сповнений чуттям
І радістю — без краю.

Моє німецьке серце біль
Пойняв раптово нині,-
Для нього лікар є, але він
Живе на батьківщині.

Той славний лікар серце моє
Вилікував би за три дні,
Але, признаюсь, лякають мене
Його мікстури огидні.

Прощай, веселий французький люд,
Весь сповнений юним жаром!
Дивацький біль жене мене геть,
Та я вернусь незабаром.

В'явіть, що згадую з сумом я
Сьогодні про сморід торфу,
Про вівці в люнебурзьких лугах,
Про кислу капусту й моркву.

Згадав я сморід тютюну
І пиво з пузатих бочок,
Нічних дозорів, гофратів, житняк,
Білявих пасторських дочок.

І матір згадується мені,-
По правді сказать, давненько,
Щось із тринадцять років, я
Не бачив моєї неньки.

Прощай, дружино, ти не збагнеш
Суму, що рве мою душу,
До серця я пригорну тебе
І все-таки звідси рушу.

Безмірні муки женуть мене
Від щастя мого ясного —
Повітря німецького треба мені.
Сконаю я без нього.

І страх, і мука, й шаленство в мені
В болючих корчах тріпочуть,
І навіть ногам увірвався терпець —
На землю німецьку хочуть.

Одужавши, в грудні я повернусь
З Німеччини чи в січні,-
Тоді вже найкращі тобі куплю
Дарунки новорічні.

 I  

В сумному листопаді це було,
Похмурий час почався,
Вже листя вітер з дерев зривав —
В Німеччину я подався.

Коли я на кордон прибув,
Забилося серце щосили
В грудях моїх, а правду сказать
То й очі сльозу зронили.

Коли ж я німецьку мову почув,
Відчув себе дивно знов я;
В цю мить, напевно, серце моє
З приємністю вмилося кров'ю.

Малу арфістку я чув — вона
Співала з справжнім поривом,
Але фальшиво, і все ж мене
Своїм зворушила співом.

Співала вона про кохання й сум,
Про жертви і про спіткання
Вгорі, у кращих світах, де всі
Зникають людські страждання.

Співала вона про поділ земний,
Де щастя шукати годі,
Про рай, де плаває душа
У вічній насолоді.

Співала вона відречення спів,
Стару колисанку неба,
Співають її, коли плаче народ,-
І дурня зацитькати треба.

Я знаю цю пісню, я знаю й цей текст,
І авторів тих породу,
Я знаю, що п'ють вони потай вино,
А нам проповідують воду.

Чудову пісню — пісню нову,
О друзі, я буду співати!
Ми хочемо царство небесне тут,
На цій землі, збудувати.

Ми щастя хочемо на землі,
Уже нам годі муки;
Хай пузо ледаче не стравить того,
Що створять трудящі руки.

Немало хліба дає земля,
Стало б для всіх потроху
Троянд, і миртів, і див, і краси,
І цукрового гороху.

Авжеж, гороху вистачить всім,
Ось лиш стручки дозріють!
Хай ангели та горобці
Тим небом володіють.

А виростуть крила по смерті в нас —
Прилинем до вас у гості,
Щоб скуштувати святих тортів
У вашій святій високості.

Чудова пісня — пісня нова!
Мов скрипка і флейта грає!
І Miserere геть зника,
І дзвін погребний змовкає.

Європу геній свободи обрав —
За руки вони взялися,
Без міри щасливі, і їхні уста
У першім цілунку злилися.

А те, що тут обійшлось без попів,
Нам не завадить радіти.
Нехай же молоді живуть
І їхні майбутні діти!

Весільний гімн — ця пісня моя,
Найкраща, найновіша;
Сходять зорі в моїй душі,
І сяє чудова тиша.

Натхненні зорі — потоком вогню
Пливуть вони, рвуть загати,
Я чую дивну силу в собі,
Я міг би дуби ламати.

На рідну землю я ступив,
Неначе в чаклунські хвилі,
До матері велетень доторкнувсь
І знову зчувся на силі.

ІІ

Поки арфістка про небеса
Співала і награвала,
Прусська митниця мій чемодан
Уважно оглядала.

Спіднє, хустки, сорочки і штани —
Витягли все з-під запорів:
Шукали мережив, алмазів вони
І заборонених творів.

О дурні, при чому тут чемодан?
Чого вам треба — я знаю,
І ту контрабанду, що везу,
Я в голові ховаю.

Є в мене мережива дотепів там —
Кращі брюссельських мережив,
Коли б я їх витяг — напевно вас
Не в жарт уколов би й збентежив.

Є діаманти в моїй голові
Прийдешньої свободи,
Великого Незнайомця скарби,
Нового бога клейноди.

В моїй голові і книги є!
Якщо одверто сказати,
Моя голова — пташине гніздо
Книжок для конфіскати.

В бібліотеці сатани
Важко знайти страшніші;
Вони куди небезпечніші тих,
Що фон Фаллерслебен пише.

Тут зауважив один пасажир,
Стоячи поруч зо мною,
Що прусської митної спілки ланцюг
Я маю перед собою.

"Митна спілка,— сказав пасажир,-
Народну зміцнить основу,
Розбиту вітчизну з'єднає вона
В єдине ціле знову.

Вона нам зовнішню єдність дасть,
Сказати б, матеріальну;
Цензура ж духовну нам єдність дає,
Воістину ідеальну.

Цензура дбає, щоб в нас були
Думка і совість єдині;
Німеччини треба єдиної нам —
І зовні і всередині".

ІІІ

В Аахенському соборі в труні
Карл Магнус спочиває.
Не думайте, що це Майєр Карл,-
Той в Швабії проживає.

Не хочу я мертвим бути й лежать
Хоч би й з королем у парі.
Я краще б маленьким поетом жив
У Штуккерті на Неккарі.

Нудьгують в Аахені навіть пси
І так зітхають потиху:
"Хоч ти нам, чужинче, дай штурхана —
Вже й з того матимем втіху".

В отому досить нудному гнізді
З годину я барився.
Побачив прусських військових знов —
Цей тип не дуже змінився.

І досі носять сірий плащ
І високий червоний ковнір.
("Червоне — це французька кров!" —
Співав, як відомо, Кернер).

Той самий дубовий народ-педант.
Прямі кути й сьогодні
У кожному русі, і всі з лиця
Бундючні, тупі й холодні.

Ще й досі гуде скам'янілий крок
Ходульно, пихато, зухвало,
Неначе вони проковтнули дубця,
Яким їх колись лупцювали.

О ні, той фухтель не зовсім зник —
Тепер він у їхній суті,-
Хоч дружнє "ти", а не давнє "він"
Вживають ці типи надуті.

З нового — лиш довгі вуса прийшли
На зміну забутим косам:
Коса, що ззаду висіла колись,
Тепер висить під носом.

В одежі кінноти з'явились також
Раніш мені невідомі
Подробиці,— варто відмітить шолом
І стальний гострячок на шоломі.

Ідею рицарства в тім гострячку
Завзятий втілив романтик,-
О, де ви, пані фон Монфокон
І панове Фуке, Уланд, Тік!

Нагадує він середні віки,
Коли двірські посіпаки
Плекали відданість в серцях
І герб нашивали на с...

Турніри, й служіння облудний культ,
І здирства в хрестовім поході,
Увесь нецензурний вік, коли
Газет не було ще й в заводі.

Так, так! Мені до вподоби шолом,
Є в ньому дотепність найвища —
У ньому виявивсь сам король,
Але ж той гостряк — навіщо?

Подумайте — що?, коли вдарить грім?
Як легко буде тій спиці
На ваше чоло притягнути з небес
Наймодерніші блискавиці!

А буде війна — треба також
Легші шапки купувати:
Середньовіччя шолом важкий
Завадить швидко тікати.

В Аахені знову я з орлом,
Мені ненависним, стрівся.
На мене з поштової вивіски він
Отруйливо дивився.

Огидний птах! Ще прийде час,
І я тебе впіймаю,
Тоді я вирву тобі хвоста
І кігті геть одрубаю.

Зажди, ти будеш таки вгорі
Сидіти на жердині;
І ми скличемо рейнських веселих стрільців
На свято стрільби в долині.

І той, хто зіб'є тебе униз,-
Корона йому і держава!
Ми вріжем туш і гукнемо:
"Слава, коро?лю, слава!"

IV

Затемна я до Кельна прибув,
Де Рейн хлюпотів без упину,
І дух німецький мене сп'янив,
Вплинувши в ту ж хвилину

На мій апетит. Я одразу з'їв
З шинкою миску яєшні,
Вона пересолена була —
Наліг я на вина тутешні.

В зеленій римській чарці блищить
Рейнвейн, мов золото, й досі,-
А вип'єш декілька зайвих півкварт —
Одразу закрутить у носі.

Усе пішло в голові шкереберть,
Блаженні хвилини настали,
І я подався у морок нічний,
В лункі півтемні квартали.

Будинки розповідали мені
І прірва вулиць пустельна
Легенди давно минулих днів
Святого міста Кельна.

Колись в цьому місті попівський клір
Проводив дні святебні,
Тут Ульріх фон Гуттен викрив діла
Темних людей ганебні.

В канкані середньовічному тут
Гасали ченці й черниці,
Тут кельнський Менцель — Гохстратен писав
Доно?сці препідлі й ниці.

В полум'ї середньовічних кострів
Книжки тут і люди палали,
І дзвони в церквах при цьому гули,
І "кіріє елейсон" співали.

Тут парувались тупість і злість
В пеській одвертій суті,
Їхніх потомків знати й тепер
З віронестерпної люті.

Та що це? В місячнім сяйві я
Бачу велику потвору,-
З біса весь чорний Кельнський собор
Огидно пнеться вгору.

Бастілія духу це мала буть,
І попи вже змовлялись ниці:
"Німецький розум згноїмо
Ми в цій гігантській в'язниці!"

З'явився Лютер. "Стій!" — сказав,
І після того слова
Не зрушила ані на крок
Собору побудова.

Вони не скінчили його — й гаразд,
Бо саме цим і зробили
Символом нашого духу його
Та протестантської сили.

О бідні шельми — соборний союз!
Чи вам слабкими руками
Недобудований добудувать
Цей форт панування над нами?!

Безумний задум! Даремна річ
Жебрати на діло боже,
В єретиків та євреїв просить,-
Ніщо вже не допоможе.

Даремно уславлений Франц Ліст
Для вас на храм концертує,
Так само й талановитий король
Даремно декламує.

Собору Кельнського, поки й світ,
Уже не добудують,
Хоч швабські дурні каміння груз
На корабель рихтують.

Його не докінчать, даремний крик
Сичів і круків потворних,-
Тіні минулого звикли завжди
Жити у вежах соборних.

Уже зближаються часи
Величні і незвичайні,
Коли недовершений цей собор
Ми візьмемо під стайні.

"Як стане стайнею собор,
Куди подітись мають
Три східні царі, що в олтарі
Соборному спочивають?"

Чудне запитання я чую! В наш час
Чи варт про дрібниці дбати?
Тоді доведеться східним царям
Притулку деінде шукати.

А я б вам порадив їх посадить
В три клітки з заліза міцного,
Що в Мюнстері без ужитку висять
На вежі Ламберта святого.

Коли ж не вистачить одного
Вам до тріумвірату —
То замість східного царя
Можна західного брати.

V

Як я на рейнський міст зійшов
Біля причального валу,
Побачив у місячнім сяйві Рейн,
Що вдаль спливав помалу.

Привіт тобі, мій батьку Рейн,
Що тут було з тобою?
Про тебе часто думав я
З одчаєм і журбою.

Сказав — і вловило в глибинах вод
Печальні звуки вухо,-
Неначе кашель старого душив,
Стогнав він і дихав глухо:

"З приїздом, хлопче! Приємно мені,
Що ти не забув мене досі.
Тринадцять літ не бачились ми,
Мені погано жилося.

Під Біберіхом я камінь ковтав.
Не дуже це смачно. Ще ж гірші,
Сказать по правді, для шлунка мого
Нікласа Беккера вірші.

Він пісню зложив про мене, що я
Цнотлива мамина дочка,
Яка уперто береже
Незайманості віночка.

Чуючи пісню безглузду цю,
Я хочу лаятись, битись,
Вирвати бороду сиву свою
І в самому собі втопитись.

Чи я ще незаймане дівча,
Французи могли б сказати,-
Побідні хвилі доводилось їм
Не раз з моїми зливати.

І пісня дурна, і співець не мудрець!
Мене він зганьбив цинічно,
І гірша річ — скомпрометував
На все життя політично.

Коли б французи вернулись до нас, —
Мені червоніти треба,
Мені, що, чекаючи їх, не раз
З сльозами звертався до неба.

Не криюся, дуже я їх любив.
Ну, як там мої французята?
Грають, співають, як і завжди?
Ще білі в них штаненята?

Хотів би я побачити їх,
Не криюсь перед тобою.
Але боюсь, бо вірші ті
Вкрили мене ганьбою.

Альфред де Мюссе, дотепний гамен,
До нас прибуде з ними,
Пробарабанить він на мені
Свої тріскучі рими!"

Отак побивався батько Рейн,
Не міг розважитись знову.
Щоб звеселить його, я сказав
Розсудливу промову:

"Не варт боятись, батьку, тобі
Французьких ущипливих глузів,
Давно вже змінились французи, й давно
Змінились штани у французів.

Не білі тепер — червоні штани,
І ґудзики інші мають,
Не грають вже, не гасають вже,
А голови сумно схиляють.

Все філософствують, на язиці
В них Фіхте, Кант і Гегель,
І курять тютюн, і пиво п'ють,
І дехто гуляє в кегель.

Вони філістери, як і ми,
І це вже в них глибоко в серці,-
Вже більше не вольтеріанці вони,
А швидше генгстенбержці.

Альфред де Мюссе, щоправда, гамен,
Як і раніш, завзятий,
Але не бійся — язика
Йому ми зможемо втяти.

Нехай барабанить посміє він
Огидні свої епіграми,-
Просвищем, як приймали його
Не раз прекрасні дами.

Отож забудь, мій батьку Рейн,
Пісні? лихі.