Кохання чи безжальна гра? Історія дівчинки вампіра.

3 частина. 😕Нарешті вдома?😕

Минала друга година з того моменту як дівчина сіла в машину. За цей час вона сильно відсиділа свою п'яту точку. Тиша в салоні, яка  переслідувала їх з самого початку, починала нагнітати. Ви тільки уявіть, дві години трястись по старим дорогам в компанії бабусі, і таксиста від якогось чомусь дуже сильно пахло бензином, і немати можливості навіть поговорити?! Помовчавши ще декілька хвилин, дівчинка все-таки вирішила перервати тишу.
- Куди ми їдемо, і довго ще?
Бабуся  була не багатослівна і вимовила лише три слова:
- Додому, скоро будемо.
Маша тяжко вздихнула і ображено повернулась до вікна.
Весь цей час вони їхали, минаючи різні поля, їй навіть здалось, що тут зовсім немає ознак цивілізації, але після бабусиних слів, вони й справді заїхали в якесь село. Маша побачила сільські будинки, велику кількість зелені, і відкривши вікно і набрала повні груди свіжого повітря. Маша любила село, в її бабусі по маминій лінії був будинок в селі, і вона часто туди приїжджала. Тут тобі і ставок, і рибалка, і свіжі овочі та фрукти, а які компоти консервувала її бабуся...мммм...пальчики оближеш.

Через 10 хвилин вони зупинились біля старого паркану, за яким стояв старенький, занедбаний будинок, і Маші стало трішки не по собі. Село це звісно дуже добре, але ж цивілізацію ніхто не відміняв, а раптом тут не ловить зв'язок? Як вона буде їздити на навчання? І взагалі де всі її речі?
В перше після її одужання дівчину охопила паніка, але вона вирішила тримати себе в руках, і спочатку розвідати ситуацію.
Її молитви подіяли, і через мить водій вже витягав з багажника цілу купу її речей, але це її не надто заспокоїло. По-перше, чому бабуся не попередила її, по-друге а раптом вона взяла не всі речі які знадобляться Маші, а по-третє питання з школою та зв'язком залишається ще відкритим.

Будинок був не великим, але чистеньким, та затишним. Всього п'ять кімнат. Коридор, кухня, вітальня, та дві спальні. В одній зі спалень спала бабуся, а інша перейшла в руки Маші.

Маша з бабусею увійшли в її кімнату.
Вона була досить милою, але надто дитячою. Блакитні шпалери з чарівними рибками. Маленька шафа обкреїна дитячими наклейками, та декілька пласмасових іграшкових машинок на столі, виглядали так, наче зараз сюди забіжить мале хлопчисько і почне стрибати на ліжку. Маша одразу зрозуміла кому належала ця кімната, але вона ніколи не могла б подумати, що ця бабуся віддала її батька чужим людям, коли він був вже зовсім дорослим.
- Ба, як думаєш його вбивцю знайдуть?
- Я на це сподіваюсь,- мовила бабуся з болем в голосі.
- Це була його кімната?- спитала ледь чутно Маша.
- Так,- відповіла бабуся,- Іноді мені здається що ось-ось відчиняться двері і з цієї кімнати вийде Данилко, і спитає коли я зможу полагодити його улюблену машинку, але я її так і не полагодила,- сказала бабуся витираючи сльозу, і махнула рукою на стіл, на якому стояли машинки. Одна з них, найбільша, була з відломаними колесами.
В Маші защемило серце, вона так його любила, але...але чому тоді дозволила забрати, або віддала?
Дівчина тільки хотіла відкрити рота, щоб спитати як це сталось, як бабуля присіла на незеньке ліжко, і похлопала по ньому рукою, зазиваючи її, щоб вона сіла поряд. Маша сіла, і бабуся почала свою історію...