Кохання чи безжальна гра? Історія дівчинки вампіра.

18 частина. Урок телекінезу

Дівчина повільно повернулась обличчям до хлопця. Він стояв за три кроки від неї, його обличчя було перекошеним від злоби, але чомусь від цього воно казалось більш довершеним. Він був сравжнім собою, без масок дружелюбності та привітності.
- Яяя...- не знала що сказати дівчина, шукаючи шанс щоб втекти.
І він в неї був, з класу досі виходили учні, які поспішали на наступний урок. І взагалі коридор був наповнений народом, але це тільки до дзвінка, далі їй ніхто не допоможе. Тіло дівчини охопив страх.
- Де ж цей Джейк коли він так потрібен?- подумки говорила сама з собою дівчина.
- Я не думав що ти така... така...дурна,- плювався словами Адам.
- Я? Це ти... та як ти взагалі смієш?- обуренню дівчини не було меж, тобто вона дурна бо боролась з ним? Їй потрібно було віддатись йому, і тоді б вона вчинила розумно? Що за нісенітниця?
- Ти моя! І ніхто, чуєш? Ніхто тебе в мене не забере. Я оголошую війну, передай це Алексу,- кинув хлопець і знову розчинився в повітрі.
- Чорт, як він це робить? І звідки він дізнався про Алекса?- розмірковувала дівчина.
Тричі вдихнувши і видихнувши повітря дівчина витягнула з кишені розклад та карту. А аркуш з малюнком, і параграфом навпаки поставила в карман.
- Отже телекінез? Ну що ж, це має бути цікаво,- Еллі спробувала відволікти себе від ганебних думок про Адама, Алекса, та війну яку оголосив перший.
Через три хвилини вона вже сиділа за вільною партою, і чекала коли хтось сяде поряд з нею. Урок ще не почався, і дівчина шукала між учнями Дейзі чи Джейка, але їх в класі не було. Натомість за сосідньою з ліва партою сиділа дівчинка. Та сама яка допомогла Еллі знайти вихід в той день коли вона спробувала втекти зі школи. Тоді дівчина плакала, і казала, що її ображають. Та й зараз виглядала не краще, опущені плечі, та погляд напрямований лише на парту перед нею. Було таке враження, що дівчина боїться зустрітись з кимось поглядом. Наче прочитавши думки Еллі, вона підняла голову і на мить подивилась на неї, а потім знову опустила погляд. Еллі стало дуже жаль цю малу, вона була неначе затравлене кошеня, яке хотілось пригорнути та захистити.
Поряд з дівчиною ніхто не сидів, і Еллі рішуче підійшла і сіла поряд.
- Привіт,- дружелюбно мовила Еллі.
Дівчина кратькома перевела на неї свій погляд.
- Ти це мені?- невпевнено запитала вона.
- А кому ж ще?- здивувалась Еллі. -Доречі як тебе звуть? - Еллі згадала, що тоді навіть не дізналась її імені.
- Лана,- тихо відповіла дівчина, знову дивлячись на парту.
- Я Еллі, дуже приємно познайомитись,- посміхнулась вона.
- Це якийсь жарт? Це Аманда з Енді тебе до мене відправили? - тримтячим голосом запитала Лана.
- Хто? А мої співмешканки? До чого тут вони?- не зрозуміла Еллі.
- Зі мною тут ніхто не спілкується, і тобі не раджу.
- Чому?- запитала Еллі.
- Тому що я тут ніхто, чи ти хочеш щоб з тебе теж почались насміхатись?- весь цей час дівчина невідривала погляду від парти, і говорила тихо наче мишка.
- Чому це з мене мають насміхатись?- Еллі здивовано підняла брови.
- Тому! Краще відсядь, поки не пізно.
- І не подумаю, знаєш, мені бадуже на те, що хтось з тебе насміхається, і я буду з тобою спілкуватись, тому я нікого не боюсь, і якщо тебе хтось лише спробує образити, я мовчати не буду,- Еллі сказала це настільки голосно, що весь клас повернувся в її бік.
- Нетреба,- з мольбою в голосі пискнула Лана.
- Ні, я хочу щоб це почули всі,- Еллі встала і властним голосом продовжила. - З цього моменту ця дівчина ,- Еллі показала пальцем на Лану, яка трусилилась чи то від страху, чи від холоду. - Під моїм наглядом, і боронь боже хтось з вас, її образить, то матиме справу зі мною,- дівчина обвела поглядом клас, дивлячись по черзі в очі учнів, які з цікавістю її розглядали.
- Та кому вона потрібна?- зі смішком мовив рудий хлопець, і всі підтверждувально захитали головами.
В цей момент до класу увійшов вчитель, і Еллі сіла за парту.
- Дякую,- ледь чутно мовила дівчина, і перевівши погляд на Еллі ледь помітно посміхнулась.
- Юна леді, чому ви сіли? Підійміться і познайомтезь з класом,- сказав вчитель з цікавістю дивлячись на дівчину.
- Мабуть він чув мою останню репліку,- подумала Еллі.
Це був гарний чоловік, на вигляд років тридцяти, але хто знає скільки йому насправді, може сто, а може й п'ятсот.
В нього було чорне неначе смола волосся, і блакитні очі.
- Я Еллі Незвичайна,- знову піднявшись мовила дівчина.
Вона чекала реакцію учнів на її прізвище, але напевно слухи вже облетіли всю школу, і ніхто не сміявся, а лише з цікавістю її розглядали.
- Щож, приємно познайомитись зви мене просто Вінсент, сідай, і ми розпочнемо урок,- мовив вчитель дістаючи з під столу коробку.
- Еллі, ти знаєш що таке телекінез?- запитав вчитель.
- Емм, ну наскільки мені відомо це здатність рухати предметами за допомогою думки,- якось невпевнено мовила дівчина.
- І не тільки. Телекінез не тільки переміщає речі, а й пересуває їх в просторі, крім того, за допомогою телекінезу в просторі ти зможеш переміщати навіть себе.