Неймовірна пригода кота Кая

Пролог

Історія, яку я хочу вам розповісти, трапилась зі мною, коли я лежав у затінку яблуневого дерева. Будинок, де я живу, знаходиться у передмісті. Хатки рівними рядками простягаються вздовж дороги. Варто лише комусь покинути місто як той поринає у інше життя, де сам час лине по-іншому, огортаючи тіло немов густий туман: безмежний і всеохоплюючий.

Саме це, а також час полудня привели до того, що я мирно лежав собі, намагаючись врятуватись від пекучих променів сонця. Не подумайте, що я лінькуватий. Насправді, я найспритніший кіт на вулиці. Я не зустрічав нікого, хто міг би краще і швидше лазити по парканами і деревам. Для мене не складно стрибнути на три метри догори. У стрибці заціпившись за підвіконник, я легко досягаю другого поверху.

- Коньяк, ти справжній звір! - часто з захопленням говорить дідусь, дивлячись як високо я стрибаю. Варто сказати, що разом зі мною живуть дідусь і бабуся. Вони знайшли мене ще маленького і відтоді я дозволяю їм жити поряд.

- Каю, обережно! - вигукує тоді бабуся. Вона думає, що я можу впасти! Кай - це скорочення від Коньяк. Таке ім'я дав мені дід. Напевно він подумав, що це може стати дотепним жартом. Але я так не вважаю. Я завжди ігнорую, коли до мене так звертаються і непохитність моїх принципів неможливо порушити навіть хабарями у вигляді теплого молочка разом зі свіжою рибкою. Ім'я Кай, як кличе бабця, подобається мені набагато більше. Але, і тоді я не зупиняюсь і стрибаю прямо догори!

Вам напевно цікаво як я можу зараз щось розповідати. Адже коти не вміють розмовляти! Хочу запевнити вас що це не так. Ми, звірі, добре розуміємо один одного і можемо спілкуватись поміж собою. Людина з часом лишилась цієї здібності на користь інших здобутих. Звідки я це знаю? Так сказав мені він. Але усьому свій час.

У той день ранок розпочався невдало. Я поволі йшов по краю паркана, роздивляючись горобця на гілці яблуні. Я люблю непомітно підкрадатись і вистрибувати у найнеочікуваніший момент. Почуття від цього неможливо описати. Не подумайте, що я бажав нашкодити горобцю. Я очікував добре посміятися, коли пташка зрозуміє що ледь не потрапила у мої лапи. Тоді вона смішно смикаючи крилами полетить геть. Мені було б не складно ії спіймати. Одного разу я спіймав велетенського пацюка, що оселився на горищі. Але я не бажав завдавати шкоди бідолашній істоті - лише трохи налякати. Достатньо зменьшивши відстань, я напружив задні лапи і приготувався до стрибку.

- Кайчику-котику, ти де? Йди снідати.
Мої лапи зісковзнули і я, зробивши невдале сальто, полетів донизу. Після ранкової зливи я впав мордочкою у саму багнюку. Лежачи у багнюці, я поглядом проводжав горобця, взлетівшого у повітря. Ніби насміхаючись, він зробив коло навколо дерева і полетів собі далі. Найсумнішим у ситуації було те, що бабуся бачила мою ганьбу.

- Каю, як ти? Весь забруднився. - зітхнула бабуся, стоячи наді мною. - Паркан мокрий після дощу! Підем відмиватися.
Літня жінка взяла мене на руки і пішла до хати. Я бачив лише свої сіренькі від бруду лапки та вуса. У ванній кімнаті на мене чекали пекельні муки за ту поразку. Мене смикали немов мочалку, але я терпів, не бажаючи знову показувати слабкість. Коли година була коло полудня і земля давно висохла, я вийшов на подвір'я і ліг під яблунею. Саме тут лежить початок цієї історії і початок моїх нещасть.