Клан Ювелірів

Розділ 32

POV Северин

Я вирішила стати біля стіни, бо останні два танці були зайвими. Не вистачало дихання, а рана досі не зажила, інколи поколюючи, тому я старалася уникати швидких танців. Та я й не могла розслабитися, бо постійно дивилася за Адою - навіть якщо за нею буде стежити Єгор, Деніел і вся родина Демаре вона в будь-якому випадку потрапить у якусь сутичку.

-А що це ти байдикуєш?

Я не очікувала, що хтось до мене заговорить і ледь не подавилася шампанським. За колоною стояв Деніел, обпершись на неї та склавши руки на грудях. Його не звично було бачити в білій сорочці, тому що він постійно ходить весь в чорному, але хоч це і був офіційний захід він не додумався одягнути краватку чи метелика. Його біляве волосся як завжди спадало на очі, а губи вигнулися в посмішці.

-Не можна підкрадатися до людей! Вони можуть з переляку померти. - грубо відповіла і надалі почала дивитися за залом.

Він посміхнувся і, підійшовши ближче, сперся об стіну біля мене настільки це було можливо, щоб не було дуже близько, але й не на великій відстані. Він ніби боявся доторкнутися.

-Добре, що ти не стала в два рази ширша. - він поправив запонки на руках, а я відразу зрозуміла про що він, згадавши ту ніч у лікарні, коли наїлася фаст-фуду, але "наїлася" то голосно сказано.

-По-перше це дуже грубо. А по-друге такої смачної картоплі я ще не їла, і як тільки мене звільнили з тієї «в'язниці» я пішла в зал. - я зробила ще один ковток шампанського.

Але краще б я не ходила туди, займатися повноцінно я не змогла, так як рана ще боліла і не зажила. Тоді в мене розійшлися шви і прийшлося знову їхати в лікарню, але добре, що мене не заставили залишитися. Та я б і не погодилася. Краще померти чим ще раз бути у лікарні.

-Дуже дивно, що ти називаєш лікарню - в'язницею. - він нахилив голову, щоб подивитися на мене.

-Там нудно. - він засміявся ледь помітно, але я це помітила, а потім знову відхилився до стіни, щоб оглянути залу ще раз в пошуках чогось підозрілого. Сьогодні всі чекали чогось підозрілого.

-А де це твій принц? Здається, його Макс звати? - я подивилася йому в очі, але там не було жодного натяку на щось - він просто поцікавився. Але це останнє чим він міг поцікавитися. Не хотілося говорити про Макса. Мені його дуже не вистачало. Уже цілий місяць він у відрядженні, я навіть не пам'ятаю де, але добре знаю, що зв'язок там дуже поганий, тому ми спілкуємося дуже мало.