Епілог

712 46 33
                                    

Місячне сяйво торкалося до всього, так що сніг іскрився і все було, ніби в казці про Попелюшку чи «Дванадцять місяців». І це все оповила тиша. Гробова тиша. Лише інколи було чути ухкання сов, які це робили більше від обов'язку чим бажання. Вони б зараз замоталися в ковдру і грілися в дуплі, так само як і чоловік, що сидів за кермом автомобіля.

Нарешті між деревами простір почав розпливатися і набиратися неймовірними кольорами, а сніг навкруги почав вбирати їх і все заповнилося малиновими, аквамариновими, сірими барвами. Чоловік, побачивши це, вийшов із автомобіля і, не ступивши кроку від дверей, напружився.

Через якусь мить появилася дівчина. Одягнута для такої погоди була надто легко: чорні джинси, ботфорди по коліно та чорне пальто під яким ховалася така ж водолазка, а довге волосся красиво укладене.

Приземлилася брюнетка успішно, попри підбори. Ефектно піднявшись, вона окинула хлопця поглядом і попрямувала сісти в автомобіль, а пірат за нею. Не промовивши ні слова і не привітавшись, вони поїхали в сторону табору по заметеній снігом дорозі. Всю дорогу мовчали і навіть не дивилися в сторону один одного.

Лише під самими воротами дівчина задала одне-єдине питання, яке не надто покращило становище мертвої тиші.

-Вона хоча б колись покидає межі табору?

-Лише на свята. – без емоцій відповів пірат, а згодом додав: – Вона в себе.

В таборі було тихо, як і в кожну ніч перед Різдвом. Можна було лише почути легеньке поскрипування снігу під ногами. Уже давно в місті не було такої зими. Дівчина так точно не пам'ятала, хоча вона досить не давно тут живе. Але минулого Різдва не було ні снігу, ні святкового настрою. Або їй просто було не до свят.

Відкривши двері в кімнату, брюнетка оглянула все навкруги. Нічого з минулої зустрічі не змінилося. Стіл стояв на тому самому місці і все так же був захаращений різними паперами та документами, і так само стояла лампа, яка ледь освітлювала темний кабінет.

Підійшовши до столу, дівчина сіла по-господарськи на стільчик перед столом, склавши руки на грудях. Але в душі все кричало, ревіло і билося від тривоги. Пройшло більше шести місяців як вона була тут востаннє – в цій кімнаті, в цьому місті і як вона останній раз бачила обличчя своїх рідних, яких важко назвати рідними, просто близькі. Саме на своє повноліття вона розірвала всі зв'язки з ними і втекла від усіх, хоча намагалась сховатись від себе. Тоді ця кімната і Алія були останніми, кого дівчина бачила, а сьогодні першими.

Клан ЮвелірівWhere stories live. Discover now