Шанті міста

П'ята година на Авеню

Нечасто можна побачити пару, яка маленькою цівкою тікає з вікна ательє «Dream or Life», що на П'ятій авеню. Певно, й не побачити такого ательє на П'ятій авеню, але розкішна, дорога на вигляд вивіска в дусі Провансу щосекунди шептала у повітрі, що це не сон.

- Кава? – з-за рядів одягу, перемішаного з невикористаною тканиною, вигулькнула дівчина. Невеличкі простенькі окуляри і вимірювальна стрічка на плечах видавали в ній дизайнера і людину, котра здатна дати раду цьому божевіллю волокон.

- Ну... так, - хлопець завагався, наче вшпарений поставив турку на білий дерев'яний, трохи потрісканий стіл. Обтер руки об фартух і запитав: - Не те?

Вона вже відкрила рота, та раптом губи зімкнулись, а очі – хитро примружилися.

- Тобі ж не можна! - юнак вдарив себе по лобі, дивлячись на лице лисиці.

- Може і так, - погодилась вона. Ямки на її очах кокетливо заграли тінню на обідньому сонці, а кучеряве волосся перекинулося з-за плечей, вкотре відвоювавши законне місце.

- Ех, - він потер маківку і знизав плечима, - робитиму чай, не лінюх все ж...

- Тоді давай сюди, - дівчина пройшлася біля нього майже не впритул і взяла філіжанки, - віднесу тим, хто врятує його. Хоч смачне?

- Не знаю, - усміхнувся юнак, - спробуй. До речі, я думав, ти сама даєш цьому ради, - він окинув поглядом майстерню і знову глянув їй у вічі.

- На щастя, ні. Просто зійшла б з розуму. Але дякую за комплімент, - подарувавши йому іще раз легку усмішку, вона пішла вглиб ательє.

Дівчина йшла легко, наче пливла, і не зачаруватися цим було неможливо, як і дихати. Юнак лиш дивився їй вслід, уявляв, як вона усміхається і дивиться на нього з-за кучерів — і це приносило у стомлене від дороги серце якусь дивну, теплу радість. Давно він не почувався таким задоволеним, - п'ять годин тому, але це занадто багато для нього.

- Так-с, - хлопець потер руки і прийнявся за виправлення такої делікатної помилки.

«Це ж потрібно бути таким ідіотом!» - стиха повторював він сам до себе.

***

Юнак не здивувався б, якби знайшов десь на чайнику королівську печатку, яка б підтверджувала його аристократичне походження: дівчина аж занадто любить такі деталі, - як-не-як, дизайнер.

Він признавався собі, що і йому подобаються такі речі, та все ж прагматизм більше лежав до душі, а поряд з ним і добряк, що дарував вічну перемогу її затятому естету. Але кухня, звісно, прекрасна: йому завжди приносило насолоду спостерігати за людьми, а тут вся П'ята Авеню до послуг його очей і роздумів, одначе сонце заважало.

Раптом щось гостро зжало його ребра:

- Оп! – разом з її голосом він здригнувся і повільно обернувся.

- Ну що тут сказати? – юнак іронічно видихнув, розвівши руками.

- Кажи, що хочеш, - вона стала біля нього, опершись на тумбу, - твій голос я востаннє чула як аудіозапис.

- Ну я твій також, - запримітив він, примружившись, - тож тебе послухати також насолода.

- Як завжди мило, - вона усміхнулась і перевела погляд з вікна у його очі.

Так вони стояли секунд зо три.

- Кава вистигне, - майже прошепотів хлопець.

- Знаю, - ледве чутно відповіла вона і наблизилась.

- То чого чекаємо? - він не зводив з неї погляду – по обличчю сама по собі витягувалася усмішка, хоч він її намагався трохи пригасити.

- Десерту.

- Ставки ростуть, - після цих слів він наблизився до неї і поцілував. Дівчина відразу поглибила цілунок – видно, цього чекала.

Секунди пливли повільно, несміло, - нема і навіщо. Проміння легко лягали на їхні обличчя. Жаль, їхньої сили не вистачить для кави, яка тихо і  непомітно вистигала.