"Не дівішнік, а вечорниці"

Розділ 1. Вечорниці

Вже о пів на дванадцяту ночі. Під моєю подушкою лежить з десяток клаптиків паперу, на яких написані чоловічі імена. Заради них я весь день між перервами бігала по школі і набридливо просила учнів і вчителів написати на папері будь-яке чоловіче ім'я, адже сьогодні Андрія, і ми з дівчатами влаштовуємо вечорниці. Імена потрібні мені для ворожіння, адже за легендою, потрібно покласти ці імена під подушку, і рівно опівночі дістати один з них, і таким чином дізнатись ім'я свого судженого. Тож залишається лише дочекатись потрібного часу.

Кімната наповнена тишею. Я сиджу на ліжку підігбавши ноги під себе. Біля мого ліжка стоїть ліжко Насті, а навпроти нас ліжка Марії і Віти. Ми разом живемо в шкільному гуртожитку і за цей вечір вже встигли провести кілька обрядів: капали воском в глечик з водою і вдивлялись в дивні форми грудочок воску; Крутили яблуко за хвостик і рахували через скільки років кожна з нас вийде заміж.. Якщо це правда, то на момент заміжжя я буду вже старою дівою, адже моє залізобетонне яблуко протрималося на гілочці клятих 23 рази, а отже мені буде 38 років (чудово); Частину переляку дістала і Марія , адже під час одного з обрядів, де ми ставили два дзеркала одне навпроти одного, вона побачила там щось, чого не побачив ніхто, і її й досі добряче трусить.

Нарешті на годиннику 23:59! Чотири до божевілля переляканих і заінтригованих підлітка готові до кульмінації Вечорниць і вже тримають руки на пульсі (точніше над подушками), і скоро дізнаються імена кохання свого життя... Секунди, миті, вічність... ВЖЕ!

«Суджений мій ряжений, явись мені наряджений» в один голос закричали ми і тим самим, здається, накликали собі біду і вигляді нічної няні, котра і без того вже двічі приходила нас втихомирити. Але зараз на неї всім начхати, адже Насті попався Андрій! Хто це?

- Я знаю! Я знаю хто це! – як різана свиня завищала Віта. – Це той що в нашому сусідньому селі живе, ну той що тобі ще в VK писав! Це точно він!

- Та де, нашо мені той йолоп, воно таке страшне як його батько пияк, ти шо?!

- Ну а хто тоді? – здається Віта розчарована.

- Буде видно. – спокійним голосом відповіла Настя. Вона точно знає щось, чого не знаєм ми. Ну принаймині вигляд вона має задоволений.

Віта хоче ще щось додати, але її перериває гучне сопрано нянічки, котра залетіла в нашу спальню щоб черговий раз спробувати вкласти нас спати.

- Дівчата, ну скільки я буду повторювати? Бігом полягали спати! Чуєте мене?

Даремно вона питає. По-перше тому, що відповіді не почує. А по-друге ми з акторською майстерністю на кшталт Емми Вотсон прикинулися сплячими красунями і робимо вигляд що давно спимо і взагалі шуміли не ми. І нікого не хвилюють банки з водою, дзеркала, запах диму і розкидані по підлозі клаптики паперу з іменами. За цю розкішно зіграну роль нам як мінімум треба вимагати Оскар. Ну від вчительки ми його завтра отримаєм... В щоденник.

Наня вийшла з кімнати. Ми четверо регочем і тішимся своєю оперативністю, а я все ще тримаю в руці свій клаптик з ім'ям. Ми були настільки заклопотані роздумами про загадкового Андрія що я геть забула про свого судженого. Тихенько підсвічую телефоном папір. На ньому гарним почерком написано: «Георгій»...

Георгій?! Який в біса Георгій?! Я знаю лише двох Георгіїв, і це мої однокласники. Один з них за кілька років навчання в нашому класі не промовив жодного речення, де більше трьох слів. А другий робить стрижку а-ля: «я одягнув на голову баняк і збрив налисо все, що залишилось за його межами»! Невже моє майбутнє пов'язане з одним із них?

Вдосталь нареготавшись з імен наших начебто суджених ми вирішили все ж-таки лягти спати, щоб більше не чути нічне сопрано нянічки. А в мене в голові все ще крутиться той клаптик паперу з ім'ям. Який ще Георгій? Звідки йому взятись?! Скоріше би ранок...