Другий світанок опівночі

Пролог

Вона померла опівночі.

Смерть офіційно зафіксували лікарі. На мовчазливе прохання хірурга, медсестра голосно повідомила час, не забуваючи про секунди:

– Дванадцята година ночі, нуль хвилин, двадцять чотири секунди.

Лікар кивнув іншому лікарю. Той, своєю чергою, кивнув ще іншому. Коли справа дійшла до медсестри, їй не потрібно було кивати, вона й сама здогадалася що далі.

Скинувши незабруднені рукавички, вона записала на заздалегідь підготовленому бланку:

Пацієнт – дівчина, 20 років.

Час смерті – 0:00:24.

Причина – зупинка серця внаслідок травм не сумісних з життям.

Вона вивела ще кілька красномовних слів, які так старанно вивчала в медичному університеті, і дала на схвалення хірургу. Той неуважно глипнув на папірець, неуважно кивнув і так само неуважно поставив свій підпис.

Уважність тут непотрібна. Все що від них вимагалося – зробити бланк більш-менш схожий на справжній і тримати язик за зубами так довго, настільки це можливо.

– Нагадайте ще раз її ім'я, – попросила медсестра, на півдорозі до виходу з реанімаційної палати.

– Емілі Монтгомері, – повідомив лікар. – Хоча ні, ні. Еллі Монтгомері, – виправився він, ще раз перечитавши повідомлення від фередалів.

Медсестра кивнула, востаннє глипнувши на пошматоване тіло дівчини, і легенько прочинила двері. За скляною перегородкою вона побачила хлопця, який вже кілька годин непорушно чекав когось, хто повідомить йому новини з реанімації.

Його біла сорочка подекуди наскрізь просякла засохлими багряними плямами. Закривавлене тіло дівчини він тримав у своїх руках до самого приходу лікарів. Нестерпно бачити як його знесилена постать важко спирається на холодні стіни лікарні, а очі блукають у пошуках бодай якоїсь відповіді.

– Я не зможу сказати йому, – мовить медсестра, коли відчуває позаду високу постать хірурга. – Мені не завжди вдається впоратися зі звичайними смертями, а тут просто в очі збрехати людині, яка стільки всього пережила.

Лікар заспокійливо ставить руки їй на тіло і легенько стискає знесилені плечі.

– Не хвилюйся. Я скажу йому, а ти йди випий кави. Тобі необхідний відпочинок.

Медсестра киває і робить крок вбік, даючи лікарю змогу пройти.

Вона ще деякий час вслухається в те, як його зелений костюм шурхітливо прямує коридором і коли врешті зупиняється, стривожений баритон, увібравши в себе всю печаль минулих втрат, повідомляє:

– Мені дуже шкода...

Ось так і скінчилося життя Еллі Грейс Монтгомері.

Без довгих прощань, нескінченних сліз і зворушливих спогадів про її дитинство. Ну, це все, звісно буде, але пізніше і вона ніколи цього не почує.

Втім, як і всі мерці.

За нею ще довго сумуватимуть рідні, друзі, близькі люди, однак згодом їх біль мине, вони змиряться з тим, що більше її немає поруч і продовжать жити далі.

Опівночі скінчилося життя Еллі Грейс Монтгомері.

Натомість на протилежному кінці країни народилася інша людина. Вона була копією Еллі: вік, будова тіла, зовнішність – все це з найбільшою точністю повторювало риси померлої дівчини.

Однак була одна важлива деталь в житті цієї особи: її не існувало до тієї миті, поки лікарі не зафіксували смерть міс Монтгомері.

Опівночі почалося життя Вів'єн Марі Мартінсон.