Другий світанок опівночі

Розділ 1

П'ять місяці потому

Еллі

Я знову не помічаю як ранок змінює ніч, навіть попри те, що не можу пригадати коли востаннє заплющувала очі. Брудно-зелена стеля стала єдиною точкою опори для червоних від втоми зіниць.

Глибоко вдихаю й уривчасто видихаю свіже морозяне повітря. Вкотре забула зачинити вікно на ніч. І байдуже що на дворі пізній жовтень, а тоненька ковдра не рятує від крижаного холоду.

Химерний шум старого будильника порушує затишну тишу, яка укутує навколишній простір.

Знову вдих. Знову видих.

Знову спогади гарячою хвилею накривають сповна, змушуючи захлиснутися в океані старих страждань. Я мимоволі кладу холодні долоні на груди, марно намагаючись стримати тремтіння власного подиху.

Не допомагає.

Годинник пробиває п'яту ранку і зрештою я здаюсь.

Повільно відкидаю ковдру і босими ступнями стаю на дерев'яну підлогу. Холодні дрижаки вкотре пробігають по моєму тілі.

Навпомацки підходжу до вікна, але перш ніж зачинити його, ще якусь мить вдивляюся у порожню вулицю, вкриту густим туманом.

Скільки часу минуло з початку мого нового життя? Чотири, п'ять місяців? Раніше я рахувала дні, потім тижні і в якусь мить перестала закреслювати числа в календарі.

Це нагадувало ситуацію, коли тюремні в'язні на пошарпаних стінах в'язниці малюють відмітки, щоб знати скільки часу минуло, як швидко вони можуть повернутися додому.

Зрештою я зачиняю вікно, крокую на кухню і вливаю в себе кілька склянок прохолодної води.

Чи почуваюся я ув'язненою? Безперечно. Але додому вже не повернутися. Розпрощавшись з минулим життям, я назавжди спалила мости, перекреслила всі шляхи назад.

"Так потрібно. Так правильно, – весь час втовкмачують в мою голову. – Це єдиний спосіб захистити твоїх близьких..."

Мені настільки часто це повторювали, що врешті-решт я сама почала так думати.

Для захисту інших треба назавжди зникнути з їхнього життя? Логічно. Від мене завжди були одні проблеми.

От я і зникла. Тепер мене більше не існує. Близькі люди змирилися з втратою і єдині, кому я зараз необхідна як повітря, – федерали.

Джордан залишив після себе стільки бруду, що ще кілька років окремий відділ бюро працюватиме тільки над цією справою. Нелегальний бізнес, приховані закордонні рахунки, десятки нерозкритих злочинів, до яких він однозначно має відношення.

А ще покидьок залишив по собі велику кроваву пляму і дрібку мізків на стіні того проклятого підвалу.

Я шкодую, що він помер. Мені справді шкода.

Джордан не гідний такої смерті, він заслужив значно гіршого покарання. Я збрешу, якщо скажу, що не уявляла ніби сама натиснула на гачок пістолета, що так щільно притулявся до його скроні. Через нього я втратила усе, спустилася на дно і добряче так наковталася солоної води.

Джордан убив мене в тому підвалі. Хтось колись казав, що після кулі в середині ти більше не станеш минулою. Хто б це не був, він мав бісову рацію.

Еллі померла. Не знаю чи одразу після пострілу, чи в лікарні, чи тоді коли побувала на власних похоронах.

Однак, у безвиході є свої переваги: тобі більше нічого втрачати. Відчай дарує сміливість. Що ж, тепер я повинна бути безстрашною.

Йти більше нікуди. Втрачати вже нема що.

Опустивши порожню склянку в раковину, я прямую до дзеркала, щоб віч-на-віч пообіцяти собі, що цей світанок стане для мене новим.

Боже, на кого я перетворилася?

Сіре жовтневе небо насичує кімнату тьмяним світлом, але й цього достатньо, щоб роздивитися жалюгідну подобу людини, яка перелякано спостерігає за мною із дзеркала. Через синці, мої й без того великі зелені очі зараз здаються двома гігантськими кулями на змарнілому обличчі. Тіло занадто худе, як для зросту, а шкіра втратила свій природний колір і здається майже сірою.

З часу найкарколомніших подій в житті, я втратила близько п'ятнадцяти кілограм через стрес, травму, затяжну депресію.

Я втратила усіх, кожну дорогу мені людину: Еліот, Джеймс, Френк, батько, мама. Більше поруч немає нікого, я сама.

Тільки я залишилася в себе.

Не залишається нічого іншого, окрім як врешті розпочати боротьбу за власне життя.

Я підходжу ближче до дзеркала і привид минулого життя рухається мені на зустріч.

– Ну що, Еллі, Вів'єн, чи як там тебе тепер звати? – в голос промовляю я. – Життя починається знову? Раунд другий, так би мовити... І цього разу ми вийдемо звідси переможцями.