Линуть птахи в безодню. З височин в небуття,
У пітьму без надії, де вгасає життя.
В сутінковому світі заблукала душа.
Страх пронизує розум, вабить тиша сліпа.
Аромати полину і гірких цигарок...
Я чужий у цім світі, що навіки замовк.
Мертвий дім все чекає, поміж часу живе,
Бо загублена жертва скоро в двері зайде.
Я його уникаю, шепочу: не боюсь.
Біля прірви крокую. Упаду. Розіб'юсь.
Я один. Мене двоє. Божеволію я,
Бо у серці безодня, ця отруйна пітьма.
Птахи впали, упали. Смерть за мною іде.
Ніч сліпа і колюча знову кличе мене.
Хто усе це придумав, порожнечу створив?
Час біжить і спливає, а я й досі не жив.
ВИ ЧИТАЄТЕ
Місто мороку
PoesíaПориньте крізь морок і пітьму у моторошні, містичні сни, де невідомі істоти наспівують рядки дивних пісень, що й стали основою для віршів. У порожніх будинках, що їх поглинає степ і пустка, чути відгомін древніх ритуалів. Шепіт нічного вітру розмовл...
