mk_mironow
Артем прокидався під запах свіжозвареної кави, який огортав його кімнату як теплий плед. Його маленька кав'ярня була його світом: запах кави, шум келихів, сміх відвідувачів - все це давало відчуття дому.
Максим і Ігор завжди були поруч. Максим - вогонь, який запалював навіть найтемніші думки. Ігор - спокій і мудрість, той, хто розуміє більше за слова. Разом вони сміялися, жартували, будували плани, мріяли про життя, яке ще не настало.
Артем носив у серці Софію. Її усмішка могла розплавити будь-яку тривогу. Він дарував їй троянди, писав маленькі записки, у яких було більше почуттів, ніж слів.
- Знову квіти? - пожартував Максим, коли Артем ховав букет під куртку.
- Можливо, - тихо усміхнувся Артем, - але вона того варта.
Вечірнє місто здавалось теплим і спокійним. Хтозна, що за рік чи два цей спокій розіб'ється на тисячі уламків...