Замальовка, натхненна віршем Юлії Баткіліної
Стара Фатіма збирається помирати. І тьмяна її душа, і непевні кроки. Шиплять і згасають зорі в воді Євфрату, в імлі ворохоблять боги і їх пророки, герої, що їх забули міста і люди, бо світ - він такий невдячний, такий великий, що час - борода, спадає йому на груди, що зоряні ріки йому обвивають литки.
І все-таки світ збирається помирати. Оновлюється, скидає луску іржаву. Тасує вітри і війни, тасує втрати, пророцтва, міцні і ледве живі держави... Старій Фатімі так млосно в тіні платанів, їй тихо шепоче вітер «енума еліш»*. Якщо я піду з водою, то ким я стану? Яку ти мені дорогу тепер постелиш?
А хтось безтурботний в небі монетку котить. Євфрат по землі тече і впадає в космос.