Бездоганна примара

« ̶Д̶о̶р̶о̶г̶и̶й̶ ̶А̶л̶а̶н̶е̶,
Алане,
Я просто хотіла запитати... ̶Ч̶о̶м̶у̶ ̶т̶и̶ ̶п̶о̶к̶и̶н̶у̶в̶ ̶м̶е̶н̶е̶?̶ Як проходить твоя весна...Бо я чомусь не відчуваю тепла, хоча сонце прямо зараз заглядає до мене крізь однотонну фіранку небесного кольору...Кольору твоїх очей... У мене все добре. Тільки останнім часом проблеми зі сном, я почала менше їсти і...мені сумно, ̶б̶о̶ ̶т̶и̶ ̶п̶о̶к̶и̶н̶у̶в̶ ̶м̶е̶н̶е̶. Та я думаю, що це незабаром мине. Ну а якщо ні...То я горітиму вічно у своїй маленькій хатинці болю, ̶б̶о̶ ̶т̶и̶ ̶п̶о̶к̶и̶н̶у̶в̶ ̶м̶е̶н̶е̶»

Це уривок листа, якого мені не слід було писати. І не слід було губити. Бо його не повинні були побачити жодні очі. Але сталось інакше.