Love in the ruins/Кохання у руїнах

Роман сидів на засіданні, та думки його були занабто далеко від всієї цієї фінансової маячні, від цього офісу. Він прекрасно усвідомлював, що під час їх стосунків змінилася не лише Аліна, а й він сам, його музичний смак, стиль спілкування, усмішка - вона стала набагато щирішою, стосунки з батьком налагодилися, а ще той кіт, що тепер живе в його квартирі.
- Тож я пропоную... - говорив один із радників, але юнак його перебив.
- Перепрошую, але продовжуйте далі без мене, - Рома підвівся з місця і не втрачаючи ні секунди поспішив покинути кабінет.
- Романе, - суровий голос батька, що вийшов слідом за сином, пролунав за спиною.
- Вибач, тату, але я маю їхати. Якщо вона це зробить, якщо переведеться, то я більше ніколи її не побачу. А я не можу без неї, як я тільки не старався я не можу забути її, мої думки знову повертаються до неї. Я знаю, що вчинив дуже підступно і не чесно з Аліною, і скоріше за все вона мені ніколи не пробачить, та я маю спробувати.
Батько підійшов ближче до сина.
- Ось тільки ти це маєш говорити зараз не мені - а їй, - він усміхнувся. - Їдь, доки не пізно.
- Дякую, тату, -хлопець вдячно кив