Я поговорю з тобою, коли буде час

Пройшло чимало років. Пам'ять вже з'їдає ті спогади, не даючи пригадити дрібнички. Хоча, наше життя з цих дрібниць і складається. Ми і є та дрібничка.

Це було восени, як зараз пам'ятаю листя кольору сонця та його світло карих очей. Та осінь стала вирішальною в моєму житті. Не тільки тому, що я вступив до коледжу. Та став студентом, наче це звання на ранг вище ніж дрібний школяр. Хоча, це теж вплинуло на мене чимало. Але його очі, його кароокі очі, які повні дрібних зірочок. Його губи, які опивали мені не тільки вуста, а і душу. Його руки, ох, його сильні та венозні руки. Мені інколи здавалося, що його серце перекачує в декілька разів більше крові, ніж звичайної, сірої людини. А моє сердце поруч з ним завмирало, як і все навколо. Кожна секунда давалася часу важко та томно. Наче він втрачав контроль перед цими венозними руками, як і я.