Спогади про війну 41-го року

Untitled part

- А ну, швидко дуй до мене, шмаркаче! – несамовито заволав мені дідусь. – Сьогодні, щоб ти, бовдуре, знав, двадцять п'яте червня. Саме цього дня нашу країну втягли у Другу Світову! Сідай отуточки, онуче, я тобі розповім, як воно відбувалося! Почалося усе у сорок першому,  двадцять п'ятого червня, як я тобі вже казав.

Дідусь мій був старий, як лайно мамонта, ще й в дупу п'яний, як справжній фін. Але сам патякати він не стане, треба час від часу хоч щось йому відповідати, бо битися полізе, й вік йому не завадить добряче відгамселити мене своєю клюкою.

- Діду, а ти певен, що саме двадцять п'ятого? – перепитав я.
- Звісно, двадцять п'ятого! – впевнено підтвердив він. – Невже тобі клепки не вистачає у календар глянути, у той, що в смартфоні клятому твоєму? Сьогодні саме двадцять п'яте червня, і я цілком у цьому певен. Отже, хлопче, стули пельку та слухай діда. Ніч тоді була тиха-тиха, зовсім безвітряна, але тут раптом трах, бах, хрясь! – це літаки дикунів почали бомбити наші міста, та й танки їхні теж у атаку рушили. В нас же укріплення на старому кордоні були, а на новому – одна назва, та й все. Не встигли їх як слід облаштувати. Ось і не втрималися на них наші солдатики, а поміж ними і я. Дикуни ж без оголошення війни напали... чи з оголошенням? Трясця їхній матері, геть забув! – засмучений дідусь спробував втішитись черговим стаканчиком, а потім, майже відразу, ще одним.

- То як же ми встояли? – мені усі ці давні справи були до дупи, але виявити повагу до діда все ж таки треба, мені нескладно, а йому приємно.
- А встояли ми, малий, завдяки другому фронту, союзникам нашим. Чи вони нам не були союзниками? Але ж вони билися на нашому боці, отже, союзники. Оті дикуни ще й в інших кінцях Європы бешкетували, тож наші союзники чи не союзники їм там так пики натовкли, що дикуни проти нас й здулися. Наша армія у контрнаступ пішла, а ці соціалісти відразу звідси п'ятами накивали!
- Як ти їх обізвав, дідусю?
- Соціалісты, чи якось так. Це не я, це вони самі себе так обзивали. Чи націонал-соціалісти? Ні, навряд чи. Хоча можливо. Не пам'ятаю, - черговий стаканчик пішов за попередніми. – Та й байдуже.
- Може, фашисти? – підказав я.
- Бовдур, - відреагував дід. – Фашисти в Італії були! Ти у школі географію вчив, чи тільки дівок за цицкм мацав? Де ми, а де Італія?
- Вибач, дідусю, сплутав, - повинився я.
- Пусте! Слухай діда, та й наберешся потроху ума-розуму.
- Дідусю, то ми у підсумку тих мерзенних дикунів перемогли, чи ні?
- Чому мерзенних? Ми деякий час, між іншим, у тій війні з ними навіть на одному боці воювали. Життя, воно складне, аж ніяк не чорно-біле...
Дід хильнув ще  стаканчик, заплющив очі та дуже голосно захропів. Я тихенько вийшов, щоб не заважати старому, та поринув у власні справи.