Очі справді розмовляють

Незнайомець

Сьогодні вихідний. Я спокійно лежала на своєму ліжку радіючи тому що цей день нарешті настав. Такі дні траплялися тут раз на два тижні і були справжнім спасінням для усіх без виключення. Що ж, мене звати Елісон і я народилася не у найкращій частині всесвіту. Моя мати померла ще давно, навіть не знаю через що, а батько-військовий. Народитися у родині військового це найгірше що може статися з вами з самого народження. Скільки я себе пам'ятаю батько завжди виховував мене ще жорстокіше ніж тут тому коли в чотирнадцять років настав час їхати у військовий табір я навіть зраділа. Я могла піти звідси ще після того як відбула першу бійку, але я не хочу повертатися до батька. Відбувши першу бійку з іншою частиною цього всесвіту ти можеш  покинути табір, такі правила тут вже давно. Тут взагалі багато правил які важко не порушити. Наприклад, очі завжди мають бути білими, просто завжди і не важливо що там у тебе сталося. Я, мабуть, єдина тут у кого вони завжди такі. Ви скажете це не можливо і я погоджуся. У нашій частині  всесвіту через те що очі одразу видають емоції, а у таборі якось вижити треба один чоловік який через поганий зір навіть не пішов у це жахливе місце створив  відбілювач для очей,на щастя цей чоловік добре до мене відноситься. Спочатку ця ідея здалася мені абсурдною,але ця незрозуміла хрінь мене дуже врятувала. Мої роздуми перервав скрип старих дверей моєї кімнати. Побачивши хто до неї зайшов я одразу підскочила й подивилась на гостя білими, звичайно через відбілювач очима.
-Доброго дня. - чітко привіталася я намагаючись не видавати тоном свого голосу що зовсім не рада його бачити.
-Доброго. - цей чоловік не намагався приховати те як його бісять тут абсолютно всі. Він-головний у цьому таборі і якщо він прийшов то я вже встигла щось наробити й отримаю чимось у обличчя. Раптом біля нього з'явився хлопець, здається мій одноліток. Він тримав велику сумку й виглядав як для цього місця занадто елегантно. Помітивши те що я розглядаю незнайомця пан Паркінс-так звали директора табору заговорив:
-Твій новий сусід. Покажи йому тут все. - на цих словах Паркінс покинув кімнату, а я трохи розслабившись сіла на ліжко. Що ж, доведеться з ним знайомитися.
- Мене звуть Елісон. - не те щоб я справді хотіла знайомитися, привіталася більше з ввічливості.
-Майкл, я лише зараз сюди прибув через хворобу. - я поглянула на нього й кивнула, мені не було цікаво чим він там хворів. У нашій частині всесвіту стільки хвороб, а лікарів нема. Згадавши про те що мені наказали показати йому все мені довелося все ж заговорити:
-Лиши сумку, пішли покажу територію. І не дивуйся через те що житимеш з дівчиною, тут нікому нема різниці до цього. - я тут не перший рік й одразу побачила що його трохи бентежило те що живе він саме зі мною. Вставши з ліжка я рушила до дверей які ледь трималися і вийшла у корпус.
-Тут кімнати, їдальня теж поряд. - я махнула рукою у бік їдальні, а мій новий сусід лише кивнув. Так само я махнула рукою у сторону вбиральні й вивела його на вулицю. Холодно,все ж скоро новий рік. Я не була одягнена тепло та й він теж. Я бачила що його очі збентежені і вирішила що й показувати тут особливо нема чого:
-Там ліс, там тренуємося... І вчися не видавати емоції аж настільки нагло - я була б не я якби не підколола його цим. Я не краша, ще й гірша, але йому ж не варто знати як мої очі лишаються білими постійно? Майкл чи як там його досі мовчав і ми пішли назад до кімнати вирішивши не стояти на морозі. Зайшовши туди він почав розкладати свої речі, а  я просто сиділа на ліжку іноді щось коротко буркаючи до нього.
-Скоро обід,сподіваюсь ти звик їсти щось гірше за лайно - вкотре заговорила я до нього. Як я казала цікаво мені з ним не було, але бажання хоч з кимось поговорити я все ж мала. Раптом замість того щоб промовчати як він це робив з того моменту як ми сюди повернулися Майкл мені відповів:
-Не хвилюйся,я все можу їсти - я закотила очі й замовкла. Зазвичай ніхто не відповідав на мої підколи хоча б якось. Спробувавши змінити тон свого голосу на більш приязний що мені, звичайно, не вдалося я знову заговорила до нього:
-Сьогодні, здається, запіканка... - я помітила що він трохи усміхнувся. Йому що, смішно з мене!?. Вже не намагаючись робити голос приязним я продовжила:
-Не сподівайся що вона нормальна на смак, зазвичай це просто підгорівше.... Не знаю як це назвати. - хлопець повернувся  до мене й коротко відповів:
-Я тобі вже казав, я можу все їсти. - він сів на своє ліжко бо вже закінчив розкладати речі. Не знаючи про що говорити щоб нам було хоч трохи комфортно ми почали роздивлятися кімнату яку я й так бачила вже не один рік поспіль. Біла стеля яка часто сиплеться мені на голову, стара підлога  з дощок, два ліжка які скриплять від кожного руху на них і дві старі дубові шафи. Усе це нещастя освітлювала не менш стара від усього лампочка яка звисала зі стелі на дротиках й дивом не падала вже декілька років. На моє щастя у мовчанні нам не довелося сидіти довго, скликають на обід. Вставши я вийшла першою хоч й бачила що мій новий сусід хотів притримати мені двері. Ми прийшли до їдальні, а на Майкла навіть не звертали уваги. Такі тут люди, їм вже нема діла один до одного. Ми сіли за вільний столик й почали колупати якусь субстанцію яка мала бути запіканкою.
-Смачно? - саркастично запитала я, але його реакція мене здивувала
-Дуже. - відповів він й усміхнувся хоч його очі й сказали мені що його зараз ледь не знудить. Ми швидко доїли після чого у кімнаті Майкл заговорив до мене:
-Я думав тут будуть тренування, а ми просто валяємося на ліжку. - я майже непомітно усміхнулася й відповіла:
-Дочекайся завтра, скоро новий рік. Це означає що нас будуть перевіряти на витривалість, такий собі екзамен. Тебе це теж не обійде, їм нема різниці скільки ти тут.- не бажаючи більше говорити я лягла на бік у надії заснути, але його запитання заставило мене говорити знову:
-Ти так рано лягаєш спати? - я його збентежила, це навіть по голосу чутно
-Завтра підйом о четвертій ранку хоч тоді й темно, я хочу встигнути відпочити і тобі раджу. - я заплющила очі й по звуку скриплячого ліжка зрозуміла що він також ліг. Завтра моєму новому сусіду буде не легко, здається мені навіть його шкода...