Під північним сонцем

Розділ 4. Мандрівник

Людина була приблизно за чверть милі попереду.
- Мандрівник? - припустив Сем. -Він із рюкзаком.
Ну точно: мандрівник із рюкзаком. Той, що йшов спиною до них у той же бік, що їхали брати, на південь. Хто б він не був, на цій дорозі він явно був єдиною живою істотою на багато миль навколо. Як не дивно, він йшов прямо по центру траси, ніби це був його особистий тротуар, зовсім не побоюючись величезних фур (і рідкісної старої Шеві Субурбана), що регулярно пролітали цією неасфальтованою дорогою на швидкості добрих шістдесят миль на годину, а то й більше .

- Треба зупинитися привітатись,- сказав Дін, уже почавши пригальмовувати.
- Ти його знаєш? - спитав Сем.
- Ні. Але ж треба сказати цьому малому, щоб зійшов з дороги,- пояснив Дін. - Він же йде прямо центром. Тут, власне, одноколійка. Півтори колії максимум. Сьогодні, звичайно, машин мало, але й ми ледве зможемо його об'їхати - тут узбіччя немає. - (Дорога на цій ділянці піднімалася вгору на відсипаний гравієм пагорб із крутими скатами заввишки в кілька футів по обидва боки.) Дін додав: - І що, коли мимо пролетить півшка? Та його рознесе в пилюку! Вже як мінімум забризкає з ніг до голови брудом. І хто знає, чи в курсі він снігопаду, що йде за нами... Варто зупинитись, поговорити. Це було звичайною справою. Тобто бачити тут пішоходів, звичайно, було незвичайно, але Дін уже давно взяв за правило зупинятися, якщо зустрічав випадкових людей на трасі. Вантажівка, що стоїть на узбіччі, одного-двох хлопців осторонь дороги, намет у несподіваному місці - він завжди запитував, як справи. Не тільки в цілях «соціалізації» - просто це була дика місцевість, і в роботу Діна входило забезпечувати безпеку оточуючих людей. (У всякому разі, так Дін визначив для себе свою роботу сам.) На щастя, вони знаходилися на довгій прямій ділянці дороги і помітили віддалену постать вчасно. Дін мав час плавно загальмувати, так що Шеві злегка повело всього два-три рази.
- Не дуже дорога для пішохідних прогулянок... - зауважив Сем.
- Так самогубство тут гуляти! - погодився Дін. - Він, мабуть, повертається до машини. Може просто турист, який зупинився пройтися. Мандрівник почув їхнє наближення і повернувся до них, відійшовши на узбіччя. Вони загальмували за кілька футів ліворуч від нього.
-І одягнений не зовсім за погодою,- промимрив Дін, жестом велів Сему опустити скло. Він машинально оцінив одяг людини. Старе замшеве бежеве пальто з овечою підкладкою - звичайне для зими на західному узбережжі, але аж ніяк не парка з капюшоном. Чорна шапка і синій шарф - хоч вовняні, але на вигляд не дуже товсті. Дін звернув увагу ще при під'їзді і на старомодні мисливські черевики (класичні, з гумовою підошвою та високим полотняним верхом із товстою шнурівкою). Принаймні чорні зимові штани мандрівника виглядали підходящими для погоди, але старомодні черевики нікуди не годилися порівняно із сучасним зимовим взуттям. Все на ньому було трохи старомодне: і черевики, і овече пальто, і шерсть. Ніякого флісу чи поліестеру. Навіть його великий чорний рюкзак виглядав мішкуватим і пошарпаним, а з ременя звисав застарілого дизайну шкіряний мішок. Начебто цей хлопець отоварювався виключно на розпродажі з армійських складів сімдесятих і в очі не бачив сучасних туристичних магазинів. За оцінкою Діна, цей одяг підійшов би для весняної прогулянки десь у штаті Вашингтон, але був практично фатальним вибором для північної Аляски в перший тиждень травня. Мабуть, у рюкзаку у хлопця були додаткові шари одягу, тому що рюкзак був великий похідний і звисав нижче за його стегна. Поки Дін роздивлявся рюкзак, мандрівник узявся руками за обидві лямки і підтягнув рюкзак щільніше до спини.
- Доброго дня, все гаразд? - звернувся до нього Сем. Мандрівник з цікавістю розглядав братів, зупинившись за кілька кроків осторонь. Спочатку він уважно подивився на Сема, потім зробив крок ближче і нахилився, тримаючись за лямки рюкзака, щоб заглянути в кабіну машини та побачити Діна. З його шиї звисав довгий синій шарф. Яскраво-блакитні очі на широкому засмаглому обличчі, груба щетина на підборідді, скуйовджене темне волосся, що стирчало з-під чорної вовняної шапки. Про статуру під шарами зимового одягу судити завжди було важко, але Діну представилася людина висока, підтягнута, широкоплеча і з пристойною мускулатурою. Руки мандрівника, що охопили лямки рюкзака, виглядали сильними і знали погоду. Погляд його був живий, допитливий і трохи насторожений. «А нічого хлопець,- мимоволі помітив Дін. - Нічого. Дуже навіть".
- Доброго дня,- сказав мандрівник, глянувши на Діна та на Сема. - Я можу вам чимось допомогти? - У нього був надзвичайно низький, хриплуватий голос. Якийсь навіть доречний для тундри. Голос дикої природи.
- Просто хотіли дізнатися, чи все гаразд, - дружелюбно сказав Дін. - Помітили, що ви тут зовсім один у абсолютній глушині. Ваша машина попереду? Ми можемо вас підкинути.
- У мене немає машини, - відповів мандрівник. Дін тупо дивився на нього кілька хвилин.
- Немає машини? Але як ви тоді... а на снігоході?
- На снігу... ході? - повторив чоловік невпевнено. Це було трохи дивно. Цей хлопець не міг бути з Аляски - не міг бути навіть сезонним робітником тут, - раз не зрозумів слова «снігохід». Снігоходи тут були поширені ширше, ніж автомобілі.
- На мотосанях? - пояснив Дін.
- А, - відповів чоловік. - Ні. Мотосанів у мене немає. Жодного автоматичного транспорту немає.
- Собача упряжка? - припустив Сем із посмішкою. Він, мабуть, пожартував - до вовка він мріяв побачити на Алясці справжні нарти. Але це було не такою вже фантастикою. Деякі привозили сюди зграї собак і ганяли їх дорогою для тренування. Весною, коли танув сніг, у тундрі нерідко можна було натрапити навіть на втрачені собачі чобітки.
- Ні, одомашнених собак у мене немає,- відповів чоловік Сему з жалем. - У мене немає жодних компаньйонів. Я бачу тут вовків, але вони тримаються незалежно. Ми в непоганих відносинах, але я сумніваюся, що вони захочуть бути в упряжці. Повисла пауза. -Я можу запитати,- запропонував мандрівник невпевнено.
- Звичайно, відповів Дін повільно, намагаючись уявити собі сухощувих безнадійно диких вовків тундри зібраними в упряжку. - Чому ні? Запитайте...
- Так, запитайте. Спробувати варто,- підтакнув Сем. Мандрівник кивнув - повільно, начебто всерйоз обмірковував пропозицію. - Я запитаю. Це цікава ідея. Подивимося, як вони відреагують. Гаразд, хлопець мав своєрідне почуття гумору. Але він здавався цілком привітним. Дін не став розвивати жарт про вовків: він намагався зрозуміти, куди мандрівник прямував. Він був у центрі пустки, один, на єдиній трасі посеред дев'яносто п'яти тисяч квадратних миль дикого бездоріжжя. Звідки він прийшов і куди міг їхати?
- Е... а можна запитати: ви в якійсь пішій подорожі? - висловив такий здогад Дін. - Ідете пішки кудись у Вогняну Землю? Сем кинув на Діна здивований погляд.
- Що, хтось так робить? Дін кивнув, відповівши їм обом: - Щороку одного-двох зустрічаю. Але зазвичай вони на велосипедах. Мандрівники у пошуках пригод, які намагаються подолати шлях від Арктики до Антарктики. Зазвичай здаються день на третій- якраз приблизно в цих краях. - Звертаючись до подорожнього, він додав: - Ви ж не збираєтесь пішки через перевал Атігун, правда? Через гори? Це було б безумством.