Пізній вечір. У кімнаті напівтемрява. Біля письмового столу сидить чоловік. Йому близько шістдесяти, і він повністю сивий. Він пише лист. Чоловік пише листи вже цілий рік. З тих пір, як вона пішла. Й посивів тоді ж. Того ж ранку. Свічки мало. Але не запалює світла. Він втратив світло. З чиєїсь забаганки. Кохана дружина знайшла його в їхньому подружньому ліжку з іншою. Та лежала прямо на ньому і стогнала так млосно-солодко, що запросто може знудити. Так сказали. Він не пам'ятає. Взагалі нічого не пам'ятає. Окрім того, що голова гуділа, наче він усю ніч пив найміцніший алкоголь. І ще те, що, йдучи, вона не взяла жодної речі з їхнього будинку, ніби погребувала навіть торкатися після того, що він... А він не робив нічого. Чоловікові не потрібен був ніхто, окрім його коханої. Не потрібні були місяць і зірки, не потрібне було сонячне світло, не те, що інша жінка. Вона була найкращою у коханні, у житті, у ліжку... Їх обдурили. Її обдурили. Виставили його зрадником. Вона любила його. Дуже любила. Чоловікові звісно хочеться вірити, що любить до сих пір. Він намагався поговорити з нею. Цілий рік. Приходив до дверей. Першого ж дня дізнався, де вирішила жити. Жінка не казала ані слова. Простягала йому ромашку і йшла до будинку. Він беріг їх усі. І сьогоднішню теж. Триста шістдесят п'ять. Як і листів, які він писав щовечора. Повні болю, туги, кохання. Повні повітря та світла. Все тільки їй. Все тільки для неї. Собі у цій пітьмі він не залишив нічого. Карає себе так. За чужий гріх. У його руках незмінні чотки, нібито він хоч у щось ще вірить. Чоловік закінчив лист, поклав у конверт і підняв погляд від столу. Над ним висить власноруч написаний портрет його коханої, чиї риси, чий погляд, голос, чий запах стали тепер єдиною його молитвою. Навіть ім'я він не промовляє, береже, наче святиню. Чоловік хоче піднятися. Завтра він знову спробує. Поговорить із нею. Він буде намагатися хоч до кінця життя. Развертається і завмирає, у темряві видніється силует. Жінка крок за кроком наближається до нього. Чоловік не вірить, що це не сон, але від знайомого парфуму зносить дах. Жінка підходить і кладе руку йому на груди.
— Я прийшла... — шепоче і зазирає в очі.
Що це? Він божеволіє чи...?
⚜⚜⚜
Пізній вечір. У таксі, що тільки-но під'їхало, сідає жінка. Адреса, яку вона називає водію, знайома їй і незнайома. Вона не була там цілий рік. Їх з чоловіком будинок. З чоловіком... Жінка посміхається гірко. Сьогодні вдень він знову приходив. І вона знову не змогла сказати ані слова. Хоча і бачила, як він змінився. Йому дуже погано. А їй? Дотепер все всередині горить вогнем. Тільки ці квіти - єдиний знак її кохання. Він розгадав його? Чи викинув одразу відійшовши? Чому вона пішла? Сльоза скотилася по ніжній шкірі від спогадів. Як вона могла подумати, що він здатний зрадити її? Як не зрозуміла, що то блеф? Де там їй було зрозуміти. Після побаченого тоді спочатку хотілося вбити обох, потім себе, а потім сльози застелили очі настільки, що вона просто вийшла зі спальні, пройшла будинком, не чуючи голосів, які кличуть її. Вийшла на вулицю та брела, не розбираючи дороги. Поки нарешті не впала знесилена, захлинаючись криком. Невідомо, скільки вона пролежала так, поки сльози не скінчилися. Коли спробувала піднятися, а це не вдалося, на допомогу прийшла Марта, що тепер стала їй сестрою. Подала руку, пропонуючи відвести додому, але коли зустріла новий потік сліз, не ставлячи питань, запросила до себе. Не питала й потім, просто робила, що могла, допомагаючи не задихнутися. Чи переживала вона щось подібне, чи просто була дуже доброю, невідомо. Марта неодноразово помічала чоловіка, що приходив, бачила, яким пониклим йшов він щоразу, так і не дочекавшись відповіді. Вона мовчала. До сьогодні.
— Послухай, янголе мій, — звернулася, коли чоловік вкотре пішов ні з чим. — Я весь рік, який ти живеш разом зі мною, не ставила питань. Але якщо ти називаєш мене сестрою, то дай, будь ласка, відповідь.
— Питай, звісно.
— Хто ця людина? Чому ти ніколи нічого йому не кажеш?
— Мій чоловік. Він зрадив мені в нашій же спальні. Я бачила їх і... — сльози знову виступили. Коли вона припинить плакати, згадуючи про це?
— Почекай, моя мила, — сказала Марта, простягаючи їй серветку. — Я розумію, усіляке буває в житті, але невже ти не бачила його? Не було ані дня, щоб він не прийшов. Ця людина дихає на повні груди, тільки коли бачить тебе. Хоча б поговори із ним.
— Але...
— Просто поговори. Яке б рішення ти не прийняла, я завжди буду поруч. Але... Але ж ти кохаєш його?
— Кохаю...
І от зараз вона їде додому, раз-по-раз прокручуючи в голові той день. Вона була така вражена побаченим, що навіть не усвідомила, що чула тільки її. Ту жінку. А чоловік, який лежав на ліжку, її коханий чоловік... Зовсім ніяк не реагував на всі її рухи. Очі його заплющені. Чи був він взагалі у свідомості? В яку жорстоку гру з ними зіграли?! А вона, через усі минулі зради навіть не зрозуміла. Не хотіла зрозуміти. Підходячи до будинку, вона думала тільки про одне. Хай не буде пізно все виправити. Було так важно. Вони втратили стільки часу. Цілий рік. Як він жив увесь цей час?! А серце... Його хворе серце. Останні метри вона вже просто бігла.
У будинку не горіло жодне вікно. Його немає? Чи вже ліг спати? Звісно, що йому робити ще у непроглядній темряві. Підійшовши ближче нарешті розгледіла крихітний вогник свічки. Йшла обережно, щоб не спіткнутися. Чомусь і на думку не спало запалити світло. Знайшла його в кабінеті біля столу. Видно було небагато, але все ж пішла назустріч. Дуже хотілося переконатися, що це не сон. Торкнутися. Тільки б не відштовхнув зараз, він стільки разів намагався поговорити. Коли обернувся, прискорила кроки, а він завмер. Ще мить – і її рука на його грудях.
— Я прийшла... — прошепотіла й зазирнула в очі.
Він, здається, не повірив у те, що чув і відчував. Побачити її було важко. Свічка, й до цього невелика, догоріла. Через болісно-довгу хвилину торкнувся її волосся.
— Хюнкяр?..
——————————————
Крізь миті болю й розлуки,
Крізь сумніву стіни сталеві
Говори, щоб торкалися звуки
Струн серця тонких, кришталевих...
