Загублені в краплях дощу

- 1 -

Дощ. Чонгук його недолюблює. Чи правильніше буде сказати «майже ненавидить»?

Важкі краплі падають на парасолю, створюючи свою, лиш їм відому симфонію, поки хлопець та його бабуся крокують незрозуміло куди.

— Ба, йдемо додому. Куди ми взагалі прямуємо?

— Тихо! — вимогливо та голосно шепоче стара. Грім, що пробіг під небом після її слів, змушує Чона ввібрати голову в плечі. — Ідемо туди, куди треба. Не задавай зайвих питань, золотко, баба краще знає.

«Золотко». Чону вже скоро двадцять стукне, але ж хіба бабусям доведеш? Дратує. Він не малий, урешті-решт, давно на роботу ходить, та й послуги сам платить. Якщо не це — то що є показником зрілості? І дощ цей дратує. Ба ні — справжня злива! Посеред серпня, коли ще вчора літневе палюче сонце ледве не плавило асфальт доріг.

Перестук дощу заспокоює, а прохолода м'яко осідає на обличчі. Проте на улюблені білі кеди вже без сліз не глянеш — мокрі, брудні, нерозбірливо сірого кольору. Шаркають собі по калюжах, доки стара виглядає з-під завіси води, що стікає з парасолі, і нарешті вигукує радісне:

— Ось він! — усмішка торкається її зморшкуватого обличчя. — Насилу знайшли, — і видихає так полегшено, що може здатись, наче диво якесь побачила.

Вони двоє, єдині добровольці серед абсолютно німої через погоду вулиці, підходять до одного з будинків, на дверях якого прикріплена цифра «7». Її позолоту можна добре роздивитися завдяки блискавці, що несподівано осяяла темні хмари, а через грім, що миттю пізніше вдарив над вулицею, — вловити її моторошність. Чонгук кидає погляд на жінку, очікуючи побачити хоча б здивування, але та швидко, незважаючи на свій вік, вибирається сходами і впевнено тисне на дзвінок.

Зрозуміло, що його не чути, замість нього слух далі дратує стукіт дощу по натягнутій спицями тканині та скрип шин авто по мокрій дорозі. Через кілька секунд нічого не відбувається, крім сильного чонгукового потягу додому.

— Ходімо вже, ба, — закидає голову назад, втома дає про себе знати: дорога зайняла немало часу. — Ніхто нас не прийме, пора вже повертатись.

Та, як на зло, через мить важкі двері відчиняються, про це можна здогадатися через моторошне скрипіння не змащених петель. В отворі з'являється чоловік та хутко кутається у свій шовковий халат, наче ця тонка тканина має не дозволити дощовій прохолоді потрапити йому за виворіт.