Прірва кохання

4.Ентоні

Шум автівки, мої кроки і сильний біль. Ось все що я згадую. А потім темно. Хтось біжить до мене. Я не можу кричати. Очі широко розплющені, але всеодно нічого не бачать. Все розмито. Крик. Не мій. Жіночій. Раптом мій зір помітив дівчину. Вона склонилася наді мною. Мара. Вона плаче. Однією рукою піднімає мою голову, іншою дзвонить до когось. Знову нахилилась до мене, щось говорить. Але я не розумію що вона говорить.  Вона пестить мене, обіймає. Кожен її доторк- невимовний біль. Мої очі закриваються. Десь удалині виє швидка.
***
Біль. Ось все що я зараз відчуваю. Очі не відкриваються. Все тіло болить. Перед очима плавають обриси: я й Мара у кафе, я й Мара у автобусі, вона спить у мене на плечі. Потім більш неприємний спогад: Дара сміється, тягнеться до мого обличчя й цілує. Потім підходить Мара. Вона розлючена. Каже що не потерпить брехні. Біжить від мене. Потім у торгівельному центрі, кричить на мене, боляче натискає на пальці, знову біжить. Не відповідає. Потім вечір, я цілий день шукав її.
Мої роздуми перериває звук дверей. Хтось зайшов або вийшов.
-Ну як він, лікар?- це голос моєї подруги. Мара. На душі мені легшає від того що вона тут.
- Диво, що він вижив. Зазвичай люди з такими пораненнями вмирають на місці. Йому стало трохи краще- каже чоловік.
-Він буде жити?
-Я думаю, що так. Організм молодий. Очухаеться.
-Дякую-ледве чутно шепоче Мара-Дякую, що врятували.
-Нема за що. Я піду.
-Добре. До побачення.
-До побачення.
Двері знову закриваються. Хтось йде до мене. Сидить поруч. Це Мара.
-Поправляйся, будь ласка-шепоче вона торкаючись моєї руки.
Нарешті мої очі трішки відкриваються. Праворуч від мене сидить Мара. Вона дуже погано виглядає- впалі щоки, бліда шкіра, синці під очима й забинтовані по лікті руки. Вона плаче. Я намагаюся стиснути її руку, але моє тіло не слухається. Через п’ять хвилин коли вона вже хоче йти, я нарешті зміг трішки стиснути її руку й прошепотіти:
-Не йди...Будь ласка...
Мара швидко повернулася до мене й обхопила мою долоню.
-Ти нарешті прокинувся! Я вже думала, що ніколи більше тебе не почую!-каже вона і сльози текуть з її очей.
Я намагаюся посміхнутися, але мені не дуже вдається. Мара знову сідає біля мене. Вона схудла.
- Ти пам’ятаєшь що сталося тоді?-питає вона.
-Ні.
-Розказати?
-Я киваю.
Мара розказує мені, все від самого початку. Про те  як вона побачила нас, з Дарою. Вирішила підійти й спитати хто вона, але я збрехав. Вона розсердилася й втекла. Потім у торгівельному центрі зустріла Дару. Вирішила піти. Зіштовхнулася зі мною, вирвалася й побігла. Дуже шкодувала про свій вчинок. Потім, ввечері поверталася додому і побачила як мене збиває автівка. Швидка була у сусідній вулиці, тож приїхала швидко і мене змогли врятувати. Потім три дні операцій, безпробудного сну і капельниць. Ну, а сьогодні я прокинувся.
-Ось так. В універі всі за тобою сумують.
-Правда?
-Ага. Вибач, але мені треба йти- проказала вона з смутком в очах-Я пізніше прийду, добре?
-Ок...
Мара розвернулася й вийшла з палати. Судячи з усього вона досі сумна через мою брехню.
Дара зруйнувала мою дружбу! З самого дитинства вона вважала, що ми одружимося як виростемо. Постійно ходила за мною, і всім казала що я її наречений. А я її не любив! Вона була мені просто подругою. Подругою дитинства. На жаль Дара цього не розуміла. Не дивлячись на мої прохання вона всеодно приносила мені цукерки, фантики “ Love is“ і казала що ми зроблені одне для одного. В школі мене постійно дражнили через неї.
І ось, коли настав момент поступання в універ, вона пішла у той самий що й я! Хоча все дитинство вона хотіла бути актрисою, а не психіатром! Вона вже декілька разів потрапляла до списку на відчислення, але у останній момент починала вчитися і її залишали. А потім вона дізналася про Мару. Ми познайомились на святі Першого вересня. Зіткнулися у коридорі. З тих самих пір ми почали дуже часто спілкуватися. Ми ходили у кафе, вчили разом уроки, читали книжки у бібліотеці. І Дара шалено ревнувала. Вона постійно влаштовувала скандали і кричала на мене. В кінці кінців я не витримав і сказав що ми більше не друзі. Вона розридалася та кричала мені щось, але я просто пішов. Ми не спілкувалися пів року. І ось, у той самий день в парку, вона підійшла до мене й попросила пробачення. Я подумав що вона змінилася. Але через кілька хвилин я зрозумів що це та сама Дара яку я знав. В один момент, коли я вже хотів піти, вона схопила моє обличчя й поцілувала. Я тут же її відштовхнув.
- Ти що, геть з глузду з’їхала?!
-Ні. Невже тобі не сподобалось? Ну що ж, тоді бувай! Якщо ти нарешті зрозумієшь хто тебе насправді любить то приходь, я буду тебе чекати!
Вона розвернулася й пішла. Через хвилину підійшла Мара.
-Ти вирішив скористатися сьогодні помадою?
-Що?!-скрикнув я.
-У тебе на вустах помада.
Дідько! Як же я тебе ненавиджу, Дара!
-А, та то я сестру у місті зустрів, розцілувала мене, бешкетниця-сказав я витираючи вуста хусткою.
- Ти недобре почуваєшся? Ти зблідла.
- Ні, все нормально. Вибач, але нашу зустріч доведеться відкласти. Маю термінові справи.
Я не встиг нічого зробити. Вона розвернулася і покрокувала до вулиці. Потім вона сіл в таксі і поїхала. Я стояв на тротуарі і дивився вслід автівці, яка вже зникаал поміж купи інших.
Через півгодини моїх роздумів я зрозумів, що скоріш за все Мара бачила мене з Дарою. А потім я збрехав от вона й розсердилась. Вирішив поїхати до “Чеширського Кота” Й вибачитись. Її подруга Єва збиралася туди, тож скоріш за все Мара з нею. Потім я знайшов її там, але вона накричала на мене і втекла. Об’їздивши все місто, всі її улюблені місця та розпитавши Єву я не знайшов Мару. Її просто не було. Я вирішив перевірити, можливо вона вдома. Ось вже дорога поряд з нею. На протилежній стороні вулиці йшла якась п’яна дівчина. Я чув як вона реготала та кричала. Я ступаю на дорогу. А потім біль, темнота, Мара, лікарня.
Я згадав все що трапилось три дні тому. Мара сердиться на мене. Треба їй все пояснити.
Тіло сильно боліло, повіки стали закриватися і я поринув в сон.
***
-Маро! Стій! Не роби цього!-відчайдушно кричу я своїй подрузі яка стоїть на даху будинку.
-Вибач Тоні-каже вона й обхоплює мое обличчя долонями-Вибач, але я не можу. Бувай-каже вона й падає спиною вниз. Вона не боїться. Її очі заплющені, а на губах посмішка.
-НІ!!!
Я прокинувся в холодном поту. Знову те саме жахіття.
-Прокинулись, нарешті. Як почуваєшься?-промовив до мене той самий лікар з яким розмовляла Мара.
-Нормально-прохрипів я.
-Це добре. Я Михайло Афанасович, ваш лікар. Диво, що ви живі. У вас зломані чотири ребра, обидві руки, нога й пошкоджена шия. Десь через місяць й двадцять днів ви зможете ходити без гіпсу.
-Дякую.
-Побережіть сили. Організм ще дуже виснажений. Тому більше відпочивайте. Спробуйте заснути. На все добре. Якщо щось потрібно-тисніть на червону кнопку. До вас прийде медсестра.
-Угу.
Лікар встав, й вийшов з палати. Ну класс! Тепер я місяць буду лежати у цьому ліжку! Здається подорож у Карпати відкладається. Треба попросити хоча б навушники й телефон, або книгу. З величезним зусиллям я натиснув на червону кнопку. Через кілька хвилин до палати зайшла висока й струнка дівчина з рудим волоссям й зеленими очима.
-Щось потрібно?-запитала вона підходячи до мене.
-Чи не могли б ви дати мені мій телефон й навушники?
-Так, звісно. Почекайте хвилинку.
Вона розвернулася й вийшла. За п’ять хвилин вона повернулася з моїм телефоном й великими навушниками у руках.
-Ось. Ще щось?
-Ні, дякую.
-На добраніч.
-На добраніч.
Дівчина вийшла з палати, а я розблокував телефон, з величезними зусиллями натяг навушники й попросив ассистента набрати Мару.
-”Абонент зайнятий, зателефонуйте пізніше”
Невже вже спить? Зараз тільки дев’ята вечора. Зазвичай у цей час вона читає, або займається спортом.  Напевно вона не хоче зі мною розмовляти.
Що ж... Тоді послухаю аудіокнигу.
-”Стівен Кінг”-напечатав я у пошуку й відкрив перше посилання. 
Через годину прослуховування, мої очі знову почали закриватися.