«Як чоботар чобіт майстрував»

I

     Ой і пекучою ця зима вийшла. Мороз безжалісно вогнем хапає за носи і руки, обливаючи їх червоним кольором. А як люд зійдеться по домівках, він чіпляється до вікон й малює, що заманеться. Сніг майже до колін, хрустить, як старий дід. І ніч темна тиха-тиха...
       Час вечірній, місто потроху ринеться у сон та відпочинок. Та лише одне віконце на прикінці вулиці червоним світлом сяє.
        То комора, майстерня, на пів темна. Один стіл і лавка. І сидить там хлопець з чоловіком, ремонту взуття все не є кінця.
        — Батьку, — кличе малий, — та коли ми вже додому? — відкладаючи жіночі чоботи дивиться у темний кут.
         — Агр! — хрипить старий, — як повернемося о півночі, то вже буде добре.
         Старий Арі сидів на дровах, біля вогню, курив цигарку. Він нив на бідне життя й навіть не глянув на гору взуття, яку мав подолати.
         — Матінка знов буде ревати... Люба, з ліжка не вставала.
         — Не думай про матір! Захворіла, і всі гроші з мене тягне. Та ще шкура.. Господар казав привести тут все до порядку. Ворушись.
         Каріо лише схиляє голову до низу, й продовжує щось зашивати. Він вже бачить себе у майбутньому. П'яного й повного, як батько, або молодого, загубленого в сльозах, як слаба мати. І нічого іншого.

        
         І справді, до півночі сиділи у майстерні. Син потроху працював, поки старий Арі лаяв господарям, та проклинав свою бідноту.
        Про вогонь вони забули, холоднішає в кімнаті. Каріо мерзне, боїться свого кожуха від батька попросити, бо злий приліг на нього відпочити.
        І ось, на годиннику вже час ночі. Вже нечисті тіні за вікном проходять. А в майстерні, як у будці. Батько спить, хропить, підпераючи голову ліктем. А син його продовжує сидіти з чужим взуттям...
       

_____

Кому цікава моя творчість, прошу вас завітати до мого телеграм каналу:
https://t.me/Krin_i_Son
Буду ДУЖЕ вдячна❤️