Feeling

💞

Був звичайний ранок буднього дня. Світило сонечко. Синмін сидів за партою, слухаючи музику та щось пишучи в зошиті. З відчиненого вікна дув теплий вітерець. Хван стояв біля дверей класу і не міг переступити його поріг, оскільки був сильно схвильований. Та дивлячись на такого гарного хлопця, він взяв себе в руки та підійшов до Кіма.

— Привіт, як справи? — усміхаючись сказав він, приховуючи за нею своє хвилювання.
— Привіт, нормально. А в тебе?
— Також. Слухай, в мене є одна ідея, пішли, — сказавши це, він взяв хлопця за руку та потягнув на вихід із класу.
— Що за ідея? Куди ти мене тягнеш? — Відповіді не було. — Та зупинись же ти! — вже голосніше сказав Кім.

Коли Хьонджін зупинився, він повернувся до нього. Хван побачив, як хлопець, спершись руками на коліна, відновлював дихання, після невеличкого бігу. Хьонджін навіть не помітив, як зі спокійної ходи перейшов на біг.

— Вибач, — сказав Хван відводячи очі, йому було соромно, що не побачив цього.
— Що ти такого придумав, притягнувши мене аж сюди? — все ще відхекуючись, запитав Синмін.

Хьонджін, подивившись навколо, побачив, що знаходяться вони в саду за школою, сюди рідко хто ходить, тому місце зазвичай тихе.

— Я хотів тобі дещо сказати... — помітно хвилюючись, сказав Хьонджін.
— Що саме? — зацікавлено запитав Кім.
— Синміне, ти...

Найкращі друзі вони ще з молодших класів, жили поруч, та і їхні мами товаришували, тому часто гуляли всі разом. В середній школі Кім зрозумів, що кохає Хвана не як друга, через це намагався не показувати своїх почуттів Хьонджіну. Він почав віддалятися від нього, демонстрував те що йому не подобаються дотики, а сам приходячи додому, лягав на ліжко і дивився в стелю, не знаючи, що робити зі своїми почуттями. Сказати йому про це він боявся, бо міг зруйнувати дружбу. А коли Синмін бачив когось поруч з Хваном у ньому прокидалися ревнощі, але він не показував цього чи так думав...

Хьонджін помітив, що з його другом, щось не так. Синміну завжди подобалося, коли його обіймають чи глядять по голові зариваючись у волоссі. Йому подобалися дотики. Але Кім почав віддалятися від Хвана. Відмовлявся від прогулянок, переглядів якихось фільмів, серіалів чи аніме, знаходячи на це нелогічні відмовки. Хьонджін не розумів, що з Синміном коїться, але вирішив не показував своїх хвилювань. Та потім почав помічати, що його переслідують дивні почуття, він не розумів їх, та через деякий час його як струмом вдарило. Він не наважувався сказати про це Кіму, тому що боявся зруйнувати їхню дружбу, та все ж таки взяв себе в руки.

— Ти мені подобаєшся...Ні...Я тебе кохаю Кім Синмін. — Впевнено сказав той.

Кім завмер не очікуючи такого, адже думав, що він ніколи не зізнається у своєму коханні Хьонджіну, і до кінця життя буде зберігати свої почуття в секреті від нього.

Хван вже почав сумніватися в тому, що сказав йому це. Подумав, що його кохання невзаємне, що зруйнував дружбу...

— Я, напевно, сказав дурницю, вибач, — з натягнутою усмішкою, сказав Хьонджін. Він вже уявляв, як вдома плаче в подушку, бо зруйнував дружбу з найкращою людиною, яку тільки бачив.
— Я тебе теж...
— Що? — від здивування Хван широко розплющив очі, не очікуючи почути такого. — Що ти щойно сказав? — він не вірив в почуте і вирішив перепитати, бо може вже нафантазував собі.
— Кохаю я тебе, — сказав він, тихо додавши, — бовдуре.

На обличчі хлопця з'явилася щаслива усмішка і він обійняв Кіма так сильно як міг, і поцілував його.

— Що ти робиш, довбню? Ми ж в школі, — широко розплющивши очі, сказав Синмін, дивлячись на, тепер вже, свого хлопця, як на дурня.
— А мені все одно, — продовжуючи усміхатися сказав Хван, ніжно обіймаючи хлопця та кладучи свою голову на його плече, він заплющив очі насолоджуючись моментом.
— Завжди ти так, — сказав він, усміхнувшись та обійнявши у відповідь.

Вони ще довго стояли обіймаючись, аж поки не пролунав дзвоник.

— Пішли в клас, коханий, — сказав Хьонджін, його щастю не було меж, він протягнув Синміну руку, натякаючи на те, щоб він її взяв.
— Не називай мене так, — невдоволено відповів Кім, але все одно перепелів їхні пальці.
— Чому ти завжди такий злий зі мною, Мінні, — з награним сумом, сказав Хван.
— Заслуговуєш на це.

Так вони дійшли до класу, сперечаючись про щось та тримаючись за руки, запізнившись на десять хвилин. Та їм було все одно, головне тепер вони знають про почуття один одного.