Збірка

Ким ти стала?

Темний простір. Навколо нічого не видно, окрім червоних квітів, що росли з пустоти. Їх довгі пелюстки нагадували великих багряних павуків, що тягнулися до мене своїми лапками. Я не могла зрозуміти ні де я, ні що це за місце. Я відчувала легкий холодний вітер, що колихав моє волосся та лоскотав шию своїм крижаним диханням. А ще було таке відчуття, ніби за мною спостерігають...
Я вирішила піти вперед. Може, я когось тут знайду. Хоча, не впевнена буде це добре чи погано, якщо я кого-небудь зустріну? Я ступала обережною помірною ходою, розсуваючи перед собою хіганбани, як позаду мене почувся голос:
-Вітаю.
Я обернулася назад й побачила дівчинку, на яку падало світло прожектору. Вона була вдягнена у червоний сарафан з соняшниками, а її довге волосся було заплетено в косу. Вона виглядала зацікавленою й... милою, напевно?
А ще дуже знайомою...
-Привіт. - я намагалась казатися спокійною та відстороненою. Саме цю маску я надягала, коли мала мати справу з людьми. Я ж маю надягати цю маску, коли мені треба мати справу з людьми.
-Мене звати Алекс Блек.
Це моє ім'я...
-Яке гарне ім'я! - я усміхнулася. - А мене...
-Я знаю, Алекс. Чи тобі більше подобається, коли тебе називають просто "Блек"?
Я завмерла, проковтнувши ком у горлі. Невже це... невже...
-Тож виходить ти - це я коли виросту? - дівчинка схилила голову вбік.
Я зробила паузу, після чого зітхнула:
-Вірно.
-Ого! Круто! - Алекс підскочила у захваті й широко усміхнулася. - Не очікувала, що дійсно зможу тебе побачити!
Коли вона усміхалася, вона сама ніби сяяла, перетворившись на невелике сонечко - це виглядало так щиро... Невже я теж колись так виглядала? Мої вуста скривилися у спантеличеній посмішці.
-Що це за місце? - я задала питання, яке мене турбувало з самого початку.
-Це місце - щось типу твоєї пам'яті або внутрішнього світу. - Алекс знизала плечима. - Тут так пусто і темно, але, певно, я просто ще не дійшла до глибин твоєї душі. Мені неймовірно цікаво дізнатися, як склалося твоє життя у майбутньому!
Ох, повір, тобі це не сподобається... Але я промовчала. Хіба я можу засмучувати її? Я бачу в її очах стільки радості та надії. Певно, вона сподівається, що життя в мене склалося саме так, як вона мріяла. Як мріяли ми...
-І як? Ти виповнила наші бажання з того списку?
Список... Цей проклятий папірець, через який я досі жива! Сотня бажань - ось що я маю виконати, щоб мені стало краще, як казав мій психотерапевт... психотерапевт, з яким в мене було всього дві зустрічі, бо потім в мене закінчились гроші. Сотня бажань - ось що я маю виконати перед тим як померти, як це вирішила для себе я.
-Гм, ти про ті сто бажань, чи...
Я вирішила прикинутись, ніби не розумію її. Хай вона - це я. Але себе я теж не розумію... Вітер став холодніше, й квіти навколо нас почали від цього колихатися.
-О, то в тебе є аж сто бажань?! - Алекс здивовано подивилася на мене.
Ну, дійсно, їй же років дванадцять, а я той список склала, коли тільки закінчила школу. Якось не дуже добре виходить...
-Ну, я записувала як наші мрії з дитинства, так і просто випадкові думки. - трохи правди в цій розмові не завадить. - Наприклад, стати композиторкою чи навчитися тримати азійські палички.
-І як? Ти змогла досягти тих мрій зі списку? - вона знову схилила голову, очікуючи на відповідь.
Мені стало соромно. Якщо цей простір - моя свідомість, чому ж я не змогла провалити себе крізь землю чи змусити малу себе зникнути? Невже мені доведеться виправдовуватись перед... собою? Ні, ще більше позоритися не можна. Хай я дітей не люблю, я не можу засмучувати це невелике сонечко, і я не можу допустити, щоби вона стала такою ж як я. Я зітхнула:
-Ти не будеш на мене зла, якщо я розповім тобі правду?
-Чому? На правду не ображаються. - вона знов усміхнулася і сховала руки за спиною.
Я замовкла під цим пильним поглядом. Настала гучна тиша, від якої почала боліти голова. Що ж, гірше вже не буде...
-Я не виконала жодну з мрій, що записала до списку. І, чого вже приховувати, після виконання всіх тих мрій, планувала скоїти самогубство. - я закатала рукава, показуючи знівечені від порізів руки. - В моєму житті елементарно немає сенсу...
В очах Алекс з'явився дивний погляд. Тяжко було зрозуміти, що це значить - емпатія то явно не моє. Але, зібравшись із думками, я продовжила:
-Я думала, що якщо виконаю ті бажання, то зможу покинути цей світ із чистою совістю. Все одно ніхто б ніколи про мене не згадав та...
Я не встигла договорити, як тонкі рученята зажали мене в обіймах. Мала Алекс прижалась до мене та почала гладити по спині. Вона намагалась мене втішити?
-Ким же ти стала?
Це питання змусило мене задуматись. Дійсно, на кого я перетворилась? Коли дівчинка, що стоїть переді мною - це я буквально років сім тому, і вона мене втішає, бо їй мене жаль. Яка ж я жалюгідна нікчема..!
-Не знаю, що тобі довелось пережити, - продовжила Алекс, - але я вірю, що ти з усім впораєшся. Ти знаєш, як починати життя з чистого аркуша. Ми вже не раз це робили.
Вона відпустила мене та відійшла на пару кроків - прожектор прослідував за нею. Почало накрапати...
-Тому давай ти спробуєш зробити це ще раз? Спробуй позбутися усього, що привело тебе до... такого стану й почати все наново. І можна постаратися виконати твій список з сотнею бажань! - дівчинка посміхнулася, але раптом стала серйозною: - Але без тієї кінцевої цілі.
-Я... я постараюсь.
-Чудово. Тоді до зустрічі!
Я прокинулась. У ніс вдарив запах петрикору. Схоже, поки я спала, пройшовся дощ. Я встала та підійшла до вікна, яке забула зачинити, міркуючи над тим, що почула. Це був занадто дивний сон.
Занадто правдивий.
І чи дійсно це був усього лише сон? Може, якась моя підсвідомість сподівається, що ще не пізно щось виправити? Нісенітниця якась. Вже занадто пізно, щоби щось виправляти. Однак її слова... Можливо, дійсно час покинути це прокляте місце та почати все з чистого аркуша?
І бажання можна виповнити. Але над ціллю я ще подумаю... Досить собі брехати, ти ж боїшся смерті! Тяжко зітхнувши, я попленталась назад до ліжка. В мене ще є час - можна поспати. Це просто був поганий сон...