Лимонний чай

Коли мені казали, що це безглуздий вчинок – я лише посміхалася.

Коли мене переконували залишити цю справу – я лише кивала.

Я не слухала. Кивала. Робила. І так стала приватним психологом, порадником, опорою для багатьох, хто після Магічної Війни втратив надію, зневірився... або збожеволів. Як і мій найближчий пацієнт. Він до речі буде тут з хвилини на хвилину – пунктуальний. Цю звичку жоден катаклізм, жодна Війна не виб'є.

Дзвінок. Опускаю ноги з дивана, на ходу взуваючи химерні кудлаті капці, і тихо пливу до дверей. Не зібране, ніби місяцем підсвічене, волосся м'яко плескає по спині, без протягу чи вітру – магія.

Двері відчиняються, тепле повітря з вулиці супроводжує до хати чоловіка: високий і худий, у темному костюмі, сорочка застебнута під саме горло, волосся акуратно зачесане, але під очима залягли темні тіні. Він би здавався здоровою, доглянутою молодою особою, якби не очі – я з першої зустрічі в очах побачила його діагноз.

Він, здавалося, чужинець власної свідомості. Костюм, чисте волосся, пунктуальність – звички, які керують його життям. Розум, душа – блукає в невідомих хащах.

– Проходь, – м'яко запрошую до свого кабінету. Він, як і минулого разу, позаминулого, як і місяць тому, як і вперше, мовчки простує до кімнати й сідає у крісло. Спина пряма, немов натягнута струна, але я вже знаю, що коли ми почнемо розмову, він розслабиться – завжди розслаблявся. Знову у душі радію, що не потрібно вдаватися до гіпнозу, не люблю цю процедуру.

– Чаю?

Знаю, що відмовить, але все одно питаю. Здається, ніби якщо він погодиться, то це буде очевидний прогрес терапії. Дурнуватий й вигаданий мною забобон.

Сідаю навпроти та закидаю ноги, просто в капцях, на диван – це створює ілюзію дому, надійності, можливості не мовчати, а ділитися усім болючим.

– Кумедні капці, – зауважує він. Глухо, без усмішки, сухо кинутий факт.

– Дякую!

Не варто казати, що він повторює це щоразу – не професійно. Вони мовчать з хвилину. Я концентруюся, а він здається дратується від тиші. Взагалі-то, він казав, що любить тишу, але біситься. Усі люди з примхами – на свою адресу я за років десять усякого наслухалася. А хто без примх?

Зібравшись, глибоко вдихаю і порахувавши до п'яти видихаю. Пацієнт напружився – знає, що буде далі. Важко питати, та й метод не допомагає. Але оскільки він просив мене, то: