Пробач

Жаль

Слово вибач тепер нічого не змінить. Тепер він не почує в відповідь на це слово бурчання рудого, і не притулить його до себе. І хто в цьому винен. Звичайно ж він. Кому ж ще прийшло в голову позбавити життя людину яка була найдорожчим для нього? Звичайно ж йому.
"Може, досить себе картати?" — подумав він вкотре, але спогади проведені з Чюєю спливали в його голові, один за одним завдаючи болю.
— Дадзай-сан? — він почув голос свого теперішнього напарника.
"Звичайно мав багато якостей які переважають якості Чюї але як я так просто поміняв їх..?" — Дадзай натягає щасливу маску і повертається до Сіґми
—Так? — він заплющує очі, щоб разом із усмішкою остаточно приховати біль, скорботу і сум.
— Ви дійсно вважаєте що це правильний вчинок? Вбити Накахару і Достоєвського?
— Я... — голос шатена зірвався на цьому питанні. Тіло здригнулось на прізвищу рудого. — Я не знаю... — маска якої він прикривався ніби кудись випарувалась. Шатен відкрив очі і глянув своїм, карим, колись палаючим поглядом прямо в світло-сірі очі Сіґми.
Світлий здригнувся побачивши наскільки пустим і розбитим був цей погляд "він шкодує.."
Ковзнувши далі, пустий погляд Осаму втупився кудись, в далечінь. Один спогад остаточно добивав його.
                                      * * *

День. Кроки по даху будинку. Поруч із ним іде Чюя.
— Куди ми йдемо?
Дадзай вдає, що не чує його, щоб спеціально понервувати рудого.
15-літній Накахара повторює питання.
— Ой вибач, ти такий маленький, що я тебе не помітив.  Ми йдемо до Рандо. Не заважай мені насолоджуватись природою і днем своїм пищанням.
— Я ж..
П'ятнадцятирічному Дадзаю щось пермкнуло, він різко повернувся нахилився до Чюї так близько що відчував його дмхання на своїх щоках. Такий приємний запах м'яти..
— Люблю тебе.. — трішки повагавшись він додав — Таким.
                                      * * *

Цей погляд синіх очей він надто добре запам'ятав. Дихання шатена затремтіло.
— Я думав в моєму житті немає сенсу.. — Ноги Дадзая теж затремтіли і підкосились. Він обперся на стіну, і ослабле тіло споазло на пвдлогу. — Але він в мене був.. а я погубив його сам. Кілька хвилин тому...
Сіґма присів поруч з Дадзаєм і притулився намагаючись заспокоїти. Це було дивно як на поведінку цього білявого юнака.
— Навіть не думай зараз про смер..... — шепотів він але Дадзай перебив його тим що міцно притулив до себе. Сіґма почув тихе схлипування — ей... тихо....
Білявий обійнв Дадзая в відповідь і намагаючись заспокоїти легенько погладив по спині.
— Мені не зрозуміти твого болю, але я його бачу, і не знаю як тебе заспокоїти..
Але Осаму чув його голос віддаленно.
Боляче.
Нема.
Нема Чюї.
Пустоту всередині ніщо вже не заповнить.
Він тепер ніколи не скаже йому як сильно його любить, і що під маскою ненависті ховається безмежна любов.
— Навіщо я забрав його в себе? — по щоках Осаму покотились сльози.
— Ти зараз розбиваєш себе ще більше... Не думай про це... Не думай.. — заспокоював його Сіґма, далі обіймаючи
— Я не можу... Він завжди казав що хоче мене вбити, а насправді рятував...
— Дадзаю, будь ласка, припини. Подивись на мене. — Сіґма лагідно повернув Дазая до себе  змушуючи подивитись йому в очі. — Для тебе важливий Чюя і ти себе картаєш за його смерть. Я так само буду картати себе, якщо ти знову спробуєш якийсь спосіб суїциду. Ти для мене так само важливий як для тебе Чюя. — Білявий юнак залився рум'янцем нарешті сказавши це.
Чюї немає, тож ревнувати — марна справа. Але Дадзай не відповідає йому взаємністю що ранить.
— Я ж ставлюсь до тебе радше... Як до друга... Як ти можеш мене любити? — запитав шатен коли до нього дійшло що намагається сказати Сігма
— А потрібні причини для того щоб закохатись в прекрасну особу? — запитав Сіґма — я знаю що ти не можеш відпустити Чюю. Але просто знай, що якщо тобі потрібна підтримка я завжди поруч. І що завжди любитиму тебе.
— Дякую тобі...
                                * * *