Зелений Відчай

Розділ I

- Слухайте, зараз не найкращий час для цього правда.

Правда, не найкращий це точно. Навіть не доцільний. Особливо коли ти запізнюєшся на роботу. Дуже. Десь години на дві. А твоя гаряча кава з автомату, яка, до речі, на смак трохи краще ніж протухлі вершки, а на нюх не краще гімна її пристарілого кота уже давно стала холодною.

- Це займе лише півгодини, міс Елла Бартон. Можливо трохи менше, проте потім нам все одно потрібно буде зустрітися зі мною ще й в моєму кабінеті в нотаріаті, щоб закріпити заповіт. Формальності знаєте. - Чоловік, що сказав це, занадто худорлявий і занадто чопорний навіть для Лондону, дивився на Еллу таким же занадто байдуже втомленим поглядом і монотонним тоном свого голосу. Якось в ньому все було занадто. Навіть посмішка на його зморшкуватому лиці була занадто офіційна. Сам він був схожий на простого середньостатистичного клерка банку, що стабільно існує і має постійний потік клієнтів, які мають значну кредитну історію. На ньому був піджак-трійка кольору темного ультрамарину, що здавався трохи великуватим на фоні його худого тіла, але це придавало йому особливий шарм, разом з полосатою краваткою і ідеально випрасуваною білою сорочкою, а також до неймовірного блиску відполірованими чорними туфлями, скоріше за все з дорогої шкіри. Не виключено, що з крокодила. Якщо ж придивлятись більше часу, то всі його речі виглядали дорогими. Наче він щонеділі ходить по приватним ательє, щоб придбати собі нові запонки чи придивитися одним оком до нових тканин, з яких можна було б зшити нових рубашок чи костюмів. Такі простому клерку точно не по карману.

- Постривайте, який нотаріат? Ви зупиняєте мене у туманному провулку зрання, а потім заявляєте, що нам терміново треба поговорити. Ви часом не маніяк? - у її сонному мозку почав розроблятись план по тихій втечі. А може і не тихій. Дивлячись на поведінку чоловіка. А можливо їй просто треба було закрити свого рота. Так.

- А чому ви прийшли до висновку, що я - маніяк? - його карі очі дивилися трохи зацікавлено. Проте не занадто.

- Не знаю, - чесно відповіла Елла, - ви просто виглядаєте занадто дивно для цього району та і локація нашої зустрічі така, знаєте... - Вона зробила у повітрі не дуже зрозумілі кругові жести руками, наче обводячи колом все місце, де вони стояли. - Проте, скоріше за все, мій сонний мозок сам так вирішив, тому не зважайте. Забудьте. - Продовжуючи незграбно жестикулювати руками проговорила дівчина, нервово засміявшись. Стало ніяково. Бляха. - Вибачте мене, я не спала уже сорок сім годин, а ще дуже сильно запізнююсь на роботу і йду туди з великою надією, що мене не звільнять за друге запізнення за тиждень і п'яте за місяць, тому... То який до речі нотаріат? Хтось помер?

- Так, брат вашого діда, ваш двоюрідний дід Стід Бартон. - відповів чоловік, ніяк не коментуючи коротке душевне відверття. - Знаєте такого? - вона повільно кивнула брудною головою. - Тридцять сім годин тому він помер природною біологічною смертю і його спадок перейшов до вас через ненаявність у нього близьких родичів.

Ага.

- І це настільки терміново, що ви навіть не зателефонували і не написали мені на пошту, а спеціально навістили один з найбідніших районів Лондону, знайшли мене в якомусь непримітному кварталі о восьмій ранку зі стаканчиком холодної кави в руках й тиждень як немитою головою та чомусь так впевнено говорите, що це саме я є Еллою Бартон? Може я збрехала, ви так не думали?

- У мене була ваша фотографія, - спокійно сказав "клерк", - це по-перше, а по-друге може все і виглядає трохи дивно, проте у заповіті ясно було зазначено якнайскоріше знайти спадкоємця, хто б це і де не був і ввести його в курс справи.

- Я думала нотаріуси займаються тільки формальним переписуванням майна, а не ще й вводять спадкоємців у "курс справи". Для більшого ефекту вона навіть показала пальцями в повітрі дужки. Боже, відірвіть їй хтось руки.

- О ні-ні, для цього є спеціальні люди. - Він навіть трохи... Захіхікав? Що? - Моя ж задача була знайти вас і дати підписати та затвердити всі необхідні папери. Тож, пропоную зайти в якесь сухе місце, бо потроху починає моросити, жовтень як не як. - І, обвівши колом зору периметр вулички, продовжив, - Ось у тому кафе. Воно виглядає доволі сухим, тож, можна припустити, там буде зручніше говорити ніж тут. Кава за мій рахунок.

- Але моя робота...

- Не хвилюйтесь, Елло. Після того, що я вам зачитаю вона вам наврядчи знадобиться.

А оце вже капець як дивно.