Парубок виходить з під’їзду, на вулиці його зустрічає вітер, що розбурхує його і без того не вкладене волосся.
Він йде, не звертаючи уваги на оточуючий світ, який вже давно перестав мати хоч якийсь сенс для нього.
Кожен день юнака здається йому абсолютно однаковим та безбарвним. Він досить часто замислюється чи це взагалі має якийсь сенс? Який сенс у житті, що вже, здається, ніколи не буде таким як було раніше?
Сьогодні мав би бути особливий день, принаймні колись він був таким. Цей день мав би бути наповнений радісним сміхом, усмішками та коханням. Проте зараз цей день наповнений лише невимовним смутком, який неможливо з кимось розділити.
***
За своїми постійними роздумами, що переслідують його завжди, хлопець не помічає як доходить та заходить до квіткового магазину.
— Доброго дня, чим можу допомогти? – вириває його з роздумів парубок зі, здається, найяскравішою усмішкою, що він бачив за останній рік.
— Доброго, мені потрібні квіти, соняхи, – його голос на диво не був байдужим, як зазвичай, що здивувало самого Мінхо.
— Добре, декоративні соняхи можете знайти ось там, – парубок вказав на протилежний кут зали.
— Дякую.
Поки Мінхо роздивлявся букети, щоб обрати той, який сподобається йому найбільше, до магазину заходили та виходили різні люди, щоразу відволікаючи його дзенькотом дзвіночка на дверях, що їх зазвичай мають різні магазини. Але поки він обрав один, у магазині вже нікого не залишилось. Тому хлопець прямує до каси, щоб оплатити свою покупку.
— Ось ці, будь ласка.
— Добре, секундочку.
Поки парубок навпроти копався у якихось паперах, Мінхо знову став розглядати квіти, що купує. Вони призначаються для найважливішої в його житті людини. Людини, яка принесла світло у його життя, але, на жаль, разом з ним воно його й покинуло.
— Вибачте, можливо, це не моя справа, але вам дуже пасують ці квіти.
— Дякую, це моє минуле, – відповів Мінхо, важко ковтнувши ком, що зібрався в горлі та все ж таки чомусь вирішив продовжити, – Їх мені завжди дарував хлопець, якого я безмежного кохав. А тепер я дарую їх йому вже на кладовищі. Здається, це єдине, що має зараз хоч якийсь сенс у моєму житті, адже все добре та привабливе в людстві померло для мене разом з ним, – Лі замовк, обдумуючи все, що тільки що розповів, – Вибачте, це здається безглуздим, я розповідаю про свої проблеми якомусь незнайомцю в квітковому магазині.
— Мені здається, що це навпаки найкращий спосіб поділитись чимось, адже ми навряд чи ще колись зустрінемось. І мені дійсно шкода, що вам довелось таке пережити. Скоріш за все, мої слова не матимуть жодного сенсу, але я впевнений, ваш коханий був би радий, якби ви знайшли в собі сили відпустити його та жити далі.
— Так, ви, напевно, праві… – Мінхо знову замовк, дивлячись на стійку перед собою, – Як вас звати?
— Бан Чан, але краще просто Чан. А вас?
— Лі Мінхо, просто Мінхо – каже він, підіймаючи голову та зазираючи в Чанові очі, в яких він бачить співчуття, але воно його, на диво, не дратує та не пригнічує ще сильніше, – Виходить, що ми вже трохи більше за незнайомців.
— Виходить, що так.
Мінхо сам не розумів чому, але цьому парубкові дуже сильно хотілось розповісти про те, чим він досі не з ким не ділився. Він створював відчуття затишку та комфорту, складалось враження, що йому можна довіряти.
Можливо, це дійсно через те, що вони були незнайомцями, а, можливо, з інших причин.
— Хьонджін, так його звали, завжди казав мені, що я нагадую йому домівку, до якої хочеться тягнутися та щоразу повертатися, саме тому дарував соняхи. Хоча складається так, що саме я найбільше потребував цих стосунків.
— Він був абсолютно правий щодо своїх висловів. Впевнений він вас дуже кохав.
— Напевно, все б віддав за можливість почути ці слова ще раз з його вуст. Що ж, сьогодні мав би бути його день народження, тож мені вже час іти. Якщо чесно, то ви перша людина, з якою я зміг поділитись цим та тепер почуваю себе дійсно краще, наче звільнився від якогось тягаря. Дякую вам.
— Певно, ваша історія кохання вже ніколи не матиме щасливого кінця, проте впевнений, що ви все ще маєте право на новий початок. Радий, що вам це допомогло, вірю, що ви обов’язково зможете знову зажити це життя щасливо.
— Хотілось би вірити в це.
***
Попрощавшись, Мінхо вийшов з магазину з неймовірно дивним відчуттям легкості, якого не мав вже дуже давно. Здається, за ці декілька хвилин він зміг розділити часточку свого горя там, разом з майже незнайомцем, якого, скоріш за все, більше ніколи не зустріне, а якщо й зустріне, то це буде вже зовсім інша історія.
