Темна Влада

2

Залишилося усього перейти, Сакіру бігла зі всіх ніг. Перейшовши дорогу, бігши до тепло знайомого їй дому. Проте з закутку на Сакіру вибігла щось схоже на людину, але те була зовсім не людина. З першого погляду було зрозуміло, що така особина, із будь якого класу ссавців, давно б померла. У потвори, вибігшої із закутку, був розпоротий живіт, а щось схоже на нутрощі волоклося за цим створінням послідки. Це потвора була схожа на чоловічу особу. Він був скаженний, його вираз обличчя зовсім не був людяним, скоріше він був схожим на тварину заражені сказом.
- "Що це? Що сталося із цим чоловіком? Чи це вже не людина? Одні запитання, а відповідай немає. Що це сталося? І та жіночка на перехресті теж не в собі була. Я інстинктивно побігла, але це..."
Людиною "це" не можна назвати, тому Сакіру у думках назвала їх "потворами". Одна із них прямо зараз насувалася на неї із повільною швидкістю, тим часом дівчина була у ступорі. Вона була злякана і усе всередині кричало, і вона хотіла кричати, але вона вміла дуже добре контролювати свої емоції. Проте навіть її здоровий глузд не виводив її зі ступору. Ситуацію врятувала кішка, яка пробігала повз і зачіпила хвостом ногу дівчини. Та отямилася, а потвора вже стояла майже перед нею, взявши ноги в руки, Сакіру побігла додому. Діставши ключі із сумки, вона швидко відмикнула двері будинку і зачинила їх з іншої сторони. Вона сіла на клірик біля дверей, навіть не знімаючи верхній одяг.
- " Ще б трохи і...фух...а тепер інша проблема: ці потвори схоже кровожерливі, адже на перехресті жінку вкусили, а той, що до мене підходив рота роззявив. У кращому випадку - вони просто їдять людське тіло. У гіршому - коли вони контактують із тілом, то вони передають інфекції іншим."
Дівчина аналізувала ситуацію, так швидко, наскільки це було можливим. Вона не тільки згадала не тільки про цю проблему, але й те, що нікого із її рідних немає вдома: вона всі в людних місцях. Мама та молодша сестра пішли на гурток з грибна піаніно, а тато був на роботі. Руки затремтіли. Поклавши на коліна сумку, вона тривожно діставала телефон. Гудки...гудки...гудки...і щодної відповіді. Вона дзвонила на три тепер боляче знайомих номери.
- " Не беруть трубку. Я два варіанти: вони або телефон загубили, або їх вже немає"
Сакіру ніколи не любила вуалювати правду від себе, тому висловлювалася прямо. Її пальці тремтіли, вона дзвонила разів 5 кожній із близьких подруг: Рурі і Хайямі. Ніхто не відповів їй.
Телефон задзвонив. Сакіру аж підскочила на місці, адже скільки спроб, і щодної відповіді. Це був Саске.
- Алло, Сакіру, скажи ти вдома?
- Так, я вдома. Ти зараз де?
- Я...коледжу...прийду, - між паузами Саске було чути гарчання, а зв'язок переривався.
- Саске, я не чую, повтори
Було лише мовчання. Виклик завершено.
- Саске? Саске! Тцц...чому?
Зробивши іще декілька дзвінків, Сакіру не отримала відповіді. Це усе сталося за останні 20 хвилин, але вони здавалися вічністю. Сакіру не витримавши нахлинувших почуттів, розплакалась затуляючи лице руками. Блондинка просиділа на порозі в очікуванні, що хтось прийде, до наступного ранку, розпач роз'їдав її із середини. Ніяких звісток ні від рідних, ні від друзів.
- " Я досі на порозі. Отже, усе це не було моєю фантазією."
Підійшовши до вікна, перед очима дівчина розкинулася жахлива картина: потвори розгулювали по вулиці із своїми нутрощами, які волоклися за ними послідки.
- Фуу
Вирішивши не кидати усе на самотік, Сакіру пішла до своєї зібраної бібліотеки. Там були усі жанри літератури: від коміксів до масивних енциклопедій. Витягнувши декілька енциклопедій і довідників з медицини і фізики, сіла на диван їх читати.
- От нудота, - блондинка не любила такі жанри, але цього разу, їх читання було необхідним.
Із вулиці почувся сигнал авто. Сакіру відразу побігла до вікна. Її спостереження не були марні, тому що потвори з усієї округи збіглися на звук. З цього вона зробила висновок, а саме, що вони реагують на гучні звуки. При зустрічі із ними потрібно вести себе тихо.
Успіхів було мало. Пройшов тиждень. День у день, Сакіру Муракамі проводила одноманітно: читання книжок, гра на гітарі, малювання планів і перегляд скачаних аніме на ноутбуці. На данний момент вже було 28 лютого 2023 року. Любителька бойовиків й ісекаю написала цілий блокнот планів і припущень щодо раптових подій. Її непокоїла шкидке зникнення зв'язку і усіх благ цивілізації, проте їй це не загрожувало. Сакіру вдома мала сонячні батареї та воду з криниці, вона могла сидіти вдома тижнями, і це буде залишатися найбезпечніший місцем. Безцільно блукавши по будинку, раптом Сакіру згадала про стареньке татове радіо, яке можливо було справним.
- Так. Воно було десь у підвалі, начебто.
Дівчина пішла у комору, де знаходився вхід у підвал. Відчинивши люк, і спустившись вниз, блондинка зауважила купку закруток, сухпайків та консерв, швиденько знайшла радіо і побігла на гору, щоб зловити сигнал. Витягнувши антенку, вона приблизно пів години вестіла її то в одну сторону, то в іншу. І нарешті:
- Ситуація складна, просимо не наближатися до особин, які є підозрилими. Усіх громадян евакуюватимуть воєнні у безпечні зони. Просимо зберігати спокій. Кінець зв'язку, - говорила жіночка з того боку радіо.
- І це все? Я це й без тебе знала, коробка із металу. А була така надію, але вона із тріском провалилася. Що ж я нічого не розумію, а коли зрозумію серйозність ситуації поїду психікою, а у психлікарню мене ніхто не забере, адже усі навколо теж психопати.
Саме це було невдалою спробую оптимістичного жарту.
- Будемо чекати весни, зараз на вулицю я навіть носа висувати не хочу, буде квітень і піду. А поки, що буду готуватися до битв із потворами, і безжалісно сточувати запаси у підвалі. Тому що холодильник вже пустий, а хоча ще є крупи, їх перших не стане на цьому світі.
Сакіру тримала своє слово, усе, що вона сказала, вона так і робила. Так вона і дожила спокійно до квітня місяця, середина весни.
- Чудово. Настав час виявити: чи є припущення правдою? Піду у супермаркет, яких знаходиться за квартал. Ножі у допомогу і вперед, - блондинка не хотіла втрачати бойовий дух, і підкріплювала себе усім, чим могла.
Перед дверима, які Сакіру зачинила вже місяць тому, так і не відчиняла стояла вже змінена дівчина. Волосся вже не було таким довгим і шовковистим, тепер воно стало коротким. Це було навіть не каре, а під хлопчика. Сакіру не жаліла волосся: воно б тільки заважало. Портфель, який за призначенням був для походів, тримався на плечах Сакіру. Вона ж сама була вдягнута у зелені, більш болотного кольору, спортивні штани, а з верху була ніжно-фіолетова легка курточка.
- Ножі в руках, розум на ножах. Уперед, - казала блондинка сама до себе.
Тренування давали про себе знати, вона тихо і легко пробігла квартал, без пригод і потвор, і вже була перед дверима супермаркету.Відчинивши їх якомога тихіше, дівчина швидко прослизнула і її ніс став почувати себе жахливо. У приміщенні був сморід гниття трупів. Сакіру готувала себе до такого, але все ж її нюх був незвичайно гострим, як для людини, і для неї це було у декілька разів жахливіше. Схаменувшись вона пішла у відділ консерв, там їх було повно і усі ще придатні для вжитку. Обережно і якомога тихіше дівчина складала усе у портфель. Спакувавши усе, блондинка не дуже поспішала, вийшла з відділу і прямо перед їх носом опинився, судячи по формі, у минулому житті - касир. Зіниці розширилися, пульс став частішим, ніж тремтів разом із руками.
- "Опануй себе і свої емоції. Ти знала, що це не обмине тебе."
Враз її обличчя прийняло більш рішучого вигляду і потвора, яка вже роз'явила пащу, була простромлина ножем у скроні. Впавши на підлогу воно ще трохи брикадося, але згодом перестало. Сакіру переступила свій перший, але не останній труп пішла додому.