"Професор Лафейсон"

1

Коли пролунав дзвоник – лекційна зала почала повільно заповнюватись сонними студентами із нашвидкуруч виконаними домашніми завданнями. Як гордий представник хронотипу сови, я щоранку піддаю сумнівам власне рішення піти здобувати другу освіту, поки намагаюсь змусити себе вилізти з теплого ліжечка. Втім, усю мою втому як рукою знімає, коли до аудиторії заходить він, Локі Лафейсон, викладач літератури і міфології.

Він високий і стрункий, з бездоганною поставою і завжди одягнений так, ніби збирається отримувати Оскар. Його подача інформації цікава і не банальна, він з легкістю утримує увагу студентів протягом усієї лекції, жодного разу не підвищивши голосу. Маю сказати, що навіть перездач ніхто з моїх одногрупників не боїться, дехто навіть із нетерпінням на них чекає.

Так, згодна, це звучить як зашкарубле кліше, але за 5 років ̶с̶т̶р̶а̶ж̶д̶а̶н̶ь̶ навчання в першому університеті в нас жодного разу не було харизматичного викладача, на якому можна було б відпрацювати комплекс Електри, тож, я можу дозволити собі трохи політати у хмарах, доки заробляю чергову двійку, гадки не маючи про що він говорить. Допоки він говорить тим низьким, шовковистим баритоном. А його бісовий акцент... Чого Бог наділив англійців такою владою над іншими? Це нечесно і безжалісно.

Раніше у мене ніколи не було двійок. Не те, щоб оцінка була для мене принциповою, але я завжди обожнювала міфологію і думка про те, що він вважатиме мене недалекою неабияк зачіпала моє самолюбство. Я хотіла, щоб він звернув увагу на мої знання, мої старання...

- Він дивиться. Дивиться на тебе... - прошепотіла Марта праворуч від мене і я нарешті зрозуміла, що професор помітив мій пильний погляд. Я гадки не мала яким чином це щоразу відбувалось, але, тільки-но він заходив до зали в одному зі своїх бездоганно зшитих по його стрункій фігурі костюмів і мої легені заповнював аромат його парфумів... Я забувала і про конспект, і майбутній іспит, а інколи, навіть своє ім'я. Може, саме тому він вирішив мені його нагадати в цю саму мить:

- У вас якесь запитання? – поцікавився він з-за трибуни, піднявши брови. О, щоразу як він робив цей жест – всередині мене розливалось якесь незрозуміле тепло.

- Ні-ні, - відповіла я нарешті, отямившись від свого трансу. – Жодних запитань.

- Ви певні? – уточнив він і, присягаюся, в тому глибокому обволікаючому голосі пролунали нотки справжніх пустощів. Чи мені хотілося їх там чути?