Ентропія

Світ — це хаос. Темрява і хаос.

Пальці лежать на клавіатурі. Моргає пробіл. «Висновок такий, що...» Пігулки скінчились. Більше по страховці пігулок не належиться. Але з розплесканої сітки вогнів, із розсіченої, наче губа, ночі вже постає молочний світанок та обриси дев'ятиповерхових гір. Сонце упаковує кавові хмари у золотаву фольгу. Треба зварити собі кави.

Проминаю прочинені двері. Погляд, що протискується з кімнати, гачком засідає в тілі. У кімнаті темно. Єдиний світанок — над вишитою гладдю пагодою. Світлина дрижить, бо пальці дрижать. Усмішку викрали і заліпили чорною стрічкою. Із накритої хлібом чарки наче хтось добряче хильнув. Жодного слова не звучить у світанкових сутінках. «Більше жодного розбитого скла!» Світлина щериться скалками з підлоги, і якусь мить здається, що з правої руки знову стирчать довгасті скалки.

Осіннє сонце золотить листя за вікном. «Висновок такий, що...» Ворсинки на моніторі додають нових знаків і значень. Ганчірка їх стирає. Перший акорд: «Висновок такий, що негативні слова іноді мають заявлений вплив, але...». Холод і крики дітей на подвір'ї б'ються у вікно переляканим птахом. З'єднання перерване.

— Сука!

Дитячий сміх змінюється дитячим плачем.

Сука?..

Сумління мовчить, коли говорить двірний дзвінок. Кого принесло?.. Відчуття притуплені, далекі, як ураган за подвійним склопакетом.

— Вибач за цю татаро-монгольську навалу... Вчора тільки прилетіли. Денис ще паркується — у вас там прорвало трубу... Кхм! Можна увійти?

З під'їзда повзуть холод, запах фарби і цигаркового диму. Я відступаю на крок. Тишком підглядаю за власним відображенням — усмішка тягнеться, наче жуйка.

— Як робота? — Сестра обіймає мене. Браслет тицяється в спину кинджалом. Лампочка без абажура малює на маківці збиту набік корону. Треба забрати пакета. — Нічого, мені геть не тяжко...

— А от не треба було змітати всі полиці! Наче не знаєш: фіговий той лицар, що не забере ваги... А, не переймайся. Краще іди мити руки.

Сестра опускає голову, прослизає до ванної, забувши про капці. Тільки корона на маківці зблискує. Я тримаю пакет в лівій руці так довго, що ручки лишає глибокі червоні сліди.

— ...Середземне море, пальми, фініки, кускус, бербери, верблюди! Тиша морська. Коротше, попливла я на схід сонця. У футболці, а все одно вся вкрилась ластовинням. А після обіду, в саму спеку — на базар, до медіни... Обережні?.. Ну звісно...