Тихий шелест легеньких спідниць, перестук пальців, шепіт дзвінких голосів та різкий запах паркету, закутували у себе, дозволяли почувати себе на своєму місці й водночас змушували іритувати* ще більше. Проте стукіт начищених туфель та спокійний голос розірвав та спопелив усі страхи, що вирували у душі Ганни:
— Вітаю, вас, юні панни, — його голос лився наче мед, м'яко стікаючи у свідомість. — Думаю вам відоме моє ім'я та хто я. Проте оскільки ви тепер частина моєї трупи, хоч і доволі недосвідчена, можете звертатись до мене просто Гавриїл.
Він шанований балетмейстер, відомий майже усій Європі, той чия таємничість заворожувала та бентежила так само як і його краса. Гавриїл, наче з'явився нізвідки, сяючи талантом та харизмою, у багатьох складалось враження, ніби той жив ще тоді, коли балет тільки зароджувався та вимальовував власні індивідуальні риси, а він міг з насолодою спостерігати за усією хаотичністю розвитку цього танцю. А його зовнішність, була аж занадто яскравою: золотаве волосся, обличчя, наче висічене з мармуру якимось талановитим грецьким скульптором, а очі прозора лазур, що бачить саму душу, захищаючи власну, та й зрозуміти скільки йому років було неможливо.
Тут у цьому театрі, що гордо височів на околицях Парижу, творили магію. Неймовірно, але сюди наче стікались таланти цього світу, неймовірні костюмери, художники, постановники, гримери, танцівники. Й найцікавіше те що ніхто не хотів йти, скільки б їм не пропонували заплатити, вони наче застигла смола на корі дерева, якщо їх звідси й вирвеш, то більше нікуди й не приліпиш. Напевно їх можна було зрозуміти, адже тут митці відчували справжню свободу.
Й одне питання мучило кожного, а чи справді це місце існує, чи вони усі вже збожеволіли?
Ганна не могла повірити, що це усе справді відбувається з нею. Вона стільки років готувалась до цього, так багато працювала лише щоб отримати шанс потрапити сюди, бо саме ця трупа зможе подарувати їй найбільшу кількість можливостей на світове визнання та венерацію*, це іноді її шматувало з середини почуттям примарності усіх цих дитячих надій. Проте дівчина пам'ятала, що це не кінець боротьби, впевнена у тому, що ще пройдуть довгі роки, перш ніж вона зможе досягнути свого інтенту*.
— Та ще прошу, запам'ятати у цьому театрі, ніхто не має права вас торкатися, у тому числі і я. Тому у разі чого не бійтеся бити на сполох.
ВИ ЧИТАЄТЕ
Адамант архангела
FanfictionГавриїл тисячі років блукав по землі та ким тільки не був та що тільки не робив, аж тут йому стало нудно і він вирішив приділити себе мистецтву й затриматись трохи у Парижі.
