Всесвіт, де ми одні

Розділ 1

   На записці почепленій за допомогою магнітику до холодильника, було виведено рівним почерком «Їжа в червоному контейнері, підігрій собі, якщо
зголоднієш». Я відкрила холодильник і подивилася на вище згаданий судок.
   Зітхнувши я пройшла в зал і сіла на диван, намагаючись сконцентруватися на своїх спогадах про вчорашній день. Підставивши під шию одну з маленьких бабусиних лікувальних подушечок, я вперлася ногами в столик, що стояв переді мною і почала масажувати собі скроні. Мій погляд марно почав блукати по залі, не намагаючись затриматися на чомусь конкретному. Втім у цій кімнаті і так було важко зосередитися, надто хаотичним було оточення.
    Бабуся невміло намагалася обставити це місце різними світильниками, статуетками та рослинами у вазонах, але через недостачу вільного простору – відчувалась захаращеність. І все-таки мені подобалося, як кімната повністю відповідала характеру бабусі.
   Стіни, пофарбовані в темно-оливковий колір, були обвішані різними керамічними тарілочками, плетеними дисками та маленькими картинами у золотих рамочках. Бабуся запевняла мене в тому, що колись вона викупила ці картини за пристойну суму і хоча я розуміла, що це все просто малюнки, які вона купила у вуличних художників, я не хотіла розкривати її маленьку брехню. З меблів тут стояло кілька комодів - в одному з них, білому, зберігалися журнали та вирізки з них, а також альбоми із сімейними фотографіями. Комод, що знаходився ближче до виходу на балкон, став зручним сховищем для різних  «собачих штучок», як це називала сама бабуся. Звичайно ж, на кожному з комодів стояло по кілька вазонів різних розмірів.
   Взагалі рослини заполонили весь зал: на декоративному столику стояв невеличкий кущик м'яти, праворуч і ліворуч від дивана в плетених горщиках стояли лимонні деревця, з яких вже можна було збирати врожай, на підвіконні росло аж чотири різні рослини, назва яких, не вимальовувалися у мене в пам'яті. Варто ще згадати величезний кактус, який стояв у кутку біля дивана. Не маючи ні колючок, ні квіточок, але при цьому не особливо вимогливий до будь-якої турботи, я назвала його кактусом Шредінгера.
   Диван на якому я так зручно розташовувалася, був вдало вивезений бабусею з будинку її вже покійної подруги, до речі, через кілька днів після похорону. У залі не було телевізора, до присутності якого ми так звикли, ніби зал - це якийсь маленький кінотеатр в будинку. Зате стояв старий програвач, що поступово припадав пилом тому, що у бабусі навіть не було жодної платівки з музикою. Зал виглядав дуже ілюзорно під косими променями сонця з танцюючими в них зірочками пилу. Запах мийного засобу з ароматом апельсина, що використовувався бабусею для натирання підлоги, в'ївся вже і в стіни й в меблі, що розташовувались по периметру зали.
    З іншого кінця кімнати я почула собаче хропіння і мимоволі скривилася. Думати мені справді було складно на той момент. Але все ж таки мені вдалося витягнути маленьку порцію спогадів про вчорашній день і вони, як неприємно б це не прозвучало, мене жахали.
   Спочатку та дівчина, Лола, з квартири нижче, запропонувала мені показати весь смак нічного життя в Мадриді. Ось ми вже їдемо з Plaza de Castillo, на метро, в оточенні її друзів, що передають один одному самокрутки прямо у вагоні. І ось ми вже на Чуеці, юрмимося біля клубу і хихикаємо, як школярі, сподіваючись, що нас пустять. Хоча я припускаю деяким із наших супутників дійсно ледь перевалило за шістнадцять років. Усередині самого клубу почався повний бардак зі звуків, випадкових (або все ж таки ні) дотиків і різних, не завжди найприємніших, запахів. Перший коктейль, який до речі входив у вартість квитка, був випадково перекинутий на милого хлопця, який незабаром пообіцяв замовити мені ще один.  
   Звичайно хлопець не був у мені зацікавлений, але, мабуть, йому хотілося підняти мені настрій. Але він не знав про одну маленьку деталь. Пити щось я зовсім не вмію. Пролитий коктейль міг би закінчити мій вечір і я б з радістю змилася на таксі в бік домівки, думаючи про те, яка я молодець, що не влізла в жодну колотнечу. Але пролитий коктейль став тільки початком вечора...
  На щастя, ніяка поліція за нами не гналася, ніякі наркотики я не пробувала і ні з ким не билася, за лузерного хлопця. Але сам посмак вчорашньої ночі відчувався, як щось неправильне, як щось невиразне і сумнівне. Наче я зібрала майже весь пазл, але одна деталь кудись поділася.
   Піддавшись неясній тривозі я сама не помітила, як уже лежала на дивані, закинувши ноги на м'які підлокітники та розглядала картину, що займала майже всю стіну зліва від мене. Це була копія картини Клода Моне, яку бабуся купила на якомусь блошиному ринку біля Аточі. Латаття. Як кумедно. Я ще раз глянула на зображену на полотні водяну гладь і ось уже почуття тривоги вдарило мене з усієї сили. Час. Яка зараз година?
   Плутаючись у власних ногах і лаючись вже навіть не в пів голосу, я кинулася на кухню. Маленький годинник на мікрохвильовій печі показував о пів на одинадцяту. Підрахувавши скільки часу мені знадобиться на те, щоб зібратися і дістатися мого пункту призначення, я трохи заспокоїлася, але потім згадавши, що ще вчора я десь залишила свій проїзний в районі між центром міста та іншим кінцем, паніка знову вибила з мене все повітря.
    Не знаючи за що взятися спочатку я пробігла від кухні до своєї кімнати й назад, як я вважаю в пошуках телефону, хоча хтось його знає про що в той момент я могла думати. Все ж я зробила над собою зусилля і трохи змила паніку, струменем прохолодної води з-під крана. Трохи затримавшись біля шафи та визначивши для себе, що буде краще, якщо я одягну ті речі, які мені не доведеться прасувати, я галопом промчала до шафи в передпокої.
   Пес, якого, безперечно, розбудили звуки моїх спроб зібратися, сидів уже біля мене і жалібно дивився на порожню миску, що стояла на газеті поряд з такою ж мискою, наповненою водою. Витягнувши бабусину сумку, я почала копошитися в ній у пошуках її проїзного. Блокнотик, фантики, кільця та олівець для губ - все полетіло на підлогу, займаючи зараз останню позицію у списку моїх пріоритетів для пошуку.
— Так, є! - Я витягнула червону картку із зірочками й маленькою потертою фотографією бабусі на звороті, з величезним полегшенням.
   Закинувши весь мотлох який мені трапився під руку у свою сумку, я глянула в дзеркало і насупившись стягнула зі столу ще й протисонцеві окуляри.
   На вулиці панував хаос з людей, що поспішали на роботу, школярів, що бігли покурити за межі школи та водіїв, які сигналили усім і вся. Переходячи дорогу, я встигла вже три рази проклясти себе за те, що не взяла хоча б пластинку Ібуфена, яка могла б допомогти мені подолати всі труднощі сьогоднішнього дня. Ну чи хоч би врятувала від головного болю.
    Сото дель Реаль - село, в якому я жила, знаходилось за тридцять хвилин їзди від Мадриду. І якщо я звикла до того, що село це тихе місце з корівками, що мирно пасуться й одним магазинчиком в радіусі кількох кілометрів - то це зовсім не вищеописане місце. У сучасних реаліях Сото постійно відбудовувалося та ремонтувалося.
  У цьому місці розташовувалась одна з найкращих приватних шкіл серед усіх урбанізацій поблизу столиці. Тони школярів у однакових сірих кофтинках з червоними лампасами на рукавах, проходили під моїм балконом, поки я мирно курила й іноді струшувала на них попіл. Тони матусь пробігали поспіхом тримаючи своїх синів за руку запізнюючись на перший урок. Я надивилася на них достатньо, щоб зрозуміти, що найкращим рішенням для мене буде не заводити дітей.
   Втім, Сото ще відрізнявся своїм новеньким стадіоном, гарною пекарнею ближче до центру, ну і, звичайно ж, краєвидом на гори. Якщо піднятися трохи вище за ту нещасну школу і забратися на якусь піднесену будівлю, то можна було побачити просто чарівний краєвид. А якщо ще встати раніше, прихопити з собою булочку з медом і мигдалем з Корефуру, вовняний плед і термос з чаєм, то можна було відчути справжню ейфорію від вигляду гірських масивів в променях раннього сонця.
    Мені подобалося як тут все було влаштовано, особливо мені полюбились дні, коли в іспанців проходила фієста. Сотні людей танцювали, не соромлячись ні себе, ні інших, пили тінто де верано і голосно сміялися, сп'янівши від загального божевілля свята. Я любила спостерігати за цими сплесками життя зі свого крісла на балконі з банкою лимонного пива в руках. Можливо колись і я стану частиною цього карнавалу, роблячи крок назустріч розкутості та свободи у діях та думках.
   Між іншим я вже добігла до червоної зупинки й сіла на розпечену від сонця лавочку, прораховуючи в голові скільки часу в мене ще залишилося.
І ось величезний зелений автобус з цифрами три, два та шість, що висвічувались на таблі, виїхав з-за повороту не залишаючи мені ніякого вибору, крім як піднятися йому назустріч. Коли я вже сиділа всередині прохолодного салону, мене охопило невелике хвилювання. На годиннику було п'ятнадцять хвилин на дванадцяту і приблизно через сорок хвилин почнеться новий етап мого життя.