Однієї ночі [Unicorn Wars]

частина 1

Чорні стовбури спалених дерев і трава покрита попелом. Де-не-де ще горів слабкий вогонь, який не зміг загасити дощ. Серед усього цього лежав мертвий єдиноріг, Марія, а поряд бездиханне тіло рожевого ведмедя. Неподалік трохи нижче лежала біла порцелянова маска, яку підібрав блакитний плюшевий ведмідь, не давав їй ще більше забруднитися. Його хутро було скуйовджене і в деяких місцях у крові, в чужій крові.

Надягнувши маску, Азулін не поспішаючи попрямував на вершину пагорба проходячи повз ріку тіл і крові. Він тільки-но своїми руками вбив брата і з'їв плоть єдинорога.

Горді. Яким він був добрим. Завжди був добрий до нього, щоб той поганого не робив і не говорив. Навіть коли він вбив, а потім з'їв ногу Коко. Навіть після геноциду, все одно Горді був добрим, але він зрадив його. Зрадив через бісового єдинорога.

Азулін був злий. Він міцно стис долонь в кулак і прокусив собі губу до крові. Було б це раніше, до всього цього лайна, ведмедик би розплакався чи був на межі цього. Але зараз його думки були зайняті іншим, і йому було не до сліз, поки що.

«Той, хто вип'є кров останнього єдинорога, стане прекрасною і вічною істотою» - повна брехня. Такого не трапилося. Священна книга брехала чи може Азулін недостатньо з'їв, чи... Залишився єдиноріг, що вижив? Але де? Скільки? І хто? Ці думки мучили блакитного ведмедика... Ох, як він міг забути, її... Як він міг забути ту, що забрала його красу, залишивши лише глибокі шрами зовні та всередині? Маленький єдиноріг, який зіштовхнув його зі скелі й не брав участі у битві. Але якщо є ще?

Закінчилась Священна війна. Закінчилась поразкою лісових істот. Єдинороги не змогли захистити свій будинок, зазнавши великих втрат і померши. Ведмедики ж втратили майже всіх солдатів. Залишилося лише кілька живих, а ще більше ранніх, але все ж таки живих, яких треба знайди та надати допомогу. Після випитої крові останнього, нічого не трапилося. Ніхто не знає скільки їх залишилося в живих і де вони були. Було лише питання часу, коли буде продовження цієї безглуздої війни. Війни, які приносять тільки біль та шкоду.

Піднявшись на пагорб, на Азуліна відразу ж накинувся його ліва рука, ведмедик гірчичного кольору з ластовинням на щічках. Він міцно стиснув цілу руку лейтенанта, забувши своє місце, настільки він був радий.

- Лейтенант... Лейтенант Азулін! Сеньйоре, як добре, що ви живий! Я думав що втрачу вас назавжди! - голосно говорив той мало не плачучи. Він підняв руку, яка все ще тримала чужу і майже притиснула до власного серця. - Я... Я так боявся і... Сеньйор... - його щоки почали трохи червоніти, але він не встиг домовити, бо його відштовхнули. Грубо і сильно, що берет з голови ведмедика злетів, а сам він похитнувся.