Поглинена мороком

Глава 18

Іларія

Тихо пройшовши коридором, я прослизаю в свою кімнату. Нарешті я спокійно зітхаю. Ця зустріч була дивовижною, хоч і трапилася з моєї необережності. Як я взагалі могла себе так повести ... чим я думала чорт забирай. Скільки ж магнітизму у цьому Карлі. Навіть сама того не усвідомлюючи, я потяглася до нього. Дозволила йому бачити себе плачучою. Ще гірше, дозволила себе втішати в чоловічих обіймах. Добре, хоч ніхто не бачив. Але його обійми справді можуть ще й від куль захистити. Його зріст ... при моєму зрості в 176 сантиметрів, він дуже високий. Більше того, він дуже широкий. Його тіло це до жаху щільно складені м'язи, які можуть послужити не те що броніжелетом-фортецею.

І це дарує відчуття комфорту. Немов за ним я справді як за стіною. Його спокій створює ауру непохитності та рішучості. Це відчувається як "надійний чоловік".
Я заходжу в інстаграм і швидко вводжу у пошук "Карл Романо". Шукати потрібний аккаунт довго не доводиться, він вважається відомим італійським бізнесменом. На його сторінці майже 40 тис. передплатників, що вдвічі більше, ніж у мене. Погортавши його профіль, я не знаходжу нічого цікавого: всі фотографії з якихось світських заходів. Жодного фото з дівчатами.
Погортавши фото з чорним гелентвагеном, я знаходжу на ньому згадку "forbs Italy" і кілька статей про його успішне кар'єрне зростання. Перше, що я дізнаюся: йому 35 років. На 11 років молодше за мого батька...
Він міг бути моїм батьком. 16 років різниці між нами дають значну емоційну стабільність.
Якщо так подумати, то ми дуже доповнюємо один одного, як інь та янь. Радість та спокій.
- Про що таке ви думаєте, юна леді? Я вже чую голос батька у своїй голові.
А що? Він обіцяв ще раз заїхати. Та й я здається, не проти вислухати його і виговоритися самій.
Я продовжую гортати статті, але в них в основному інформація про бізнес та раути. Нічого про особисте життя. Можливо воно і на краще. Я б зараз дуже засмутилася, дізнавшись про те, що він бабій і по ньому сохне пів Італії. А я впевнена, що фанаток у нього достатньо.
Облизнувши губи, я закриваю вкладку Instagram і кладу телефон на тумбочку.
Хто ж ти, Карле Романо?
Відповіді я не маю. Я відчуваю, що він "каламутний тип". Щось у ньому не те.
"-Якщо я виграю, я заберу твою цноту на капоті цієї машини".
У голові спливає нещодавня розмова з Карлом.
А може вся проблема в тому, що мені просто подобається коли дорослий, сильний, амбітний, успішний чоловік керує мною? Відточуючи свою незалежність, я стаю маленькою дівчинкою поряд з ним?
А може зараз я пізнала свої бажання? Бути маленькою і тендітною, скинути свої проблеми на великого та смертоносного чоловіка поряд, відчуваючи себе вічною юною принцесою?
Я трохи прикриваю очі, пригасивши світло. Що ж робити далі?

Темрява.

-Лайно,-шепочу я в подушку.

Моє горло починає стискатися, а на очах виступають сльози.
Швидко ввімкнувши світло, я сідаю на ліжку і намагаюся віддихатись.
Жодної темряви.
Коли я зможу подивитися страху в очі, але не сьогодні. Як тільки я опиняюся у повній темряві-у мене трапляються панічні атаки. І все через вбивство моєї матері. Я бачу цю сцену кожного разу, коли опиняюся в темряві.

Заснути мені вдається тільки під ранок, але спати залишається не так довго.
Вставши з ліжка, я вибираю ніжно-рожеву сукню та пару білих лоферів від Prada. Під них яскраво рожева білизна з мереживом, як аксесуари сережки-гвоздики і тонкий срібний ланцюжок. Легкий парфум Miss Dior ідеальне доповнення до образу. Прийнявши душ і одягнувшись, я вибігаю надвір, навіть не встигнувши поснідати.
Тільки замість таксі на мене чекає нова, чорна Audi r8 і до неї я так розумію...водій? Я оглядаю чоловіка з ніг до голови і скидаю брови. Він майже такого ж зросту як я, тільки щільнішої статури, в темному костюмі і з гладко поголеним обличчям. Мабуть, це подарунок від... від кого з усіх моїх знайомих це могло бути.
-Miss Ilaria?-питає чоловік із сильним італійським акцентом. Як би це не "підгон" від Адріано.
-Yes,-тихо відповідаю я,намагаючись намацати в сумці перцевий балончик.
- I came to accompany you, at the request of Senor Carl Romano,-чоловік посміхається і відчиняє для мене двері машини.-My name is Maurizio.
Я посміхаюся йому і сідаю в машину.
Мауріціо значить надіслав...
Краєм ока я помічаю в нього тату "Коза-Ностри" і трохи заспокоююсь. Чоловік мовчки везе мене до університету, дозволяючи насолодитися новенькою машиною під ненав'язливу музику.

Прибувши до навчального закладу, я проводжу "показ мод" коридорами, в дорозі до своєї аудиторії. Тут я завжди у центрі уваги. Іноді я є законодавцем моди нашого факультету. Втім, сьогодні мені це абсолютно не цікаво.

Невідомий: подобається авто?)

Чорт візьми, якщо він писатиме мені українською, чинити опір йому буде складніше в рази, але по правді кажучи-я в абсолютному захваті.
Але він не дізнається про це. Обережність насамперед.

Насилу висидівши дві пари, із задоволенням покидаю установу. Новий знайомий завозить мене додому і каже одягнутися у зручний одяг. Для чого–мені не повідомляють. Сперечатися немає сенсу, а пригод хочеться, так що швидко одягнувши рожевий топ, білі спортивні штани, білу кофту на блискавці і легкі рожеві кросівки я повертаюся до Мауріціо, мені треба встигнути до повернення батька та всіх інших додому.
Пробувши в дорозі кілька годин, я відправляю татові смс за типом: "я з дівчатками, буду пізно".
Я не маю подруг. Але ніхто про це не знає, для решти вони є.
Нарешті ми зупиняємось десь біля дивовижного рожевого озера. Кулею вилетівши з автомобіля, я біжу до води,ймовірно видаючи при цьому задоволений крик.
Вода і дійсно рожева, або здається такою, але це приводить мене в абсолютне захоплення, чим би це не було.
-Ти швидко, bellezza rosa.

_________________________________________
Телеграм канал автора: Elisabetta R. Author