Я відкрила очі у якомусь старому сараї на горі сіна. Я оглянула, що було поруч. Біля мене був мій рюкзак та дуже багато сіна. Я піднялась на ноги. Я поправила свої білі брюки та сорочку. Навколо мене була худоба. Мені здавалось дивним, що я знаходилась у сараї, а не в місті. Раптом мені прийшов спогад, що я лежу на асфальті з моїм рюкзаком. Мурахи пройшлись по моїй спині.
- Як вийшло, що я була на дорозі, а опинилась з худобою?- Питала я себе у голові. Біля мене лежав мій рюкзак, підняла його та пішла до виходу. Як раптом в мене хтось вдарився.
- Ой, пробачте... -Сказав жіночий голос, а потім крик. Я швидко подивилась на дівчину й помітила, що в неї темне волосся обережно прибрані у хустку білу, біла сукня з червоним фартухом, трішки брудна землею, на ногах чорні черевички. Я одразу заткнула їй рота своєю долонею та занесла до сараю. Вона намагалась вирватись, але я тримала сильно. Я поклала її на сіно та подивилась на неї, а вона не мене.
- ЩО ТИ ТАКЕ?! - Кричить дівчина на мене в повному нерозумінні.
- Мене звати... - Не встигла я відповісти, як дівчина крикнула.
- Не підходь до мене чудовисько! - Підіймається дівчина та хапає залізну палку. Я відскочила від неї.
- Спокійно, дівчино, спокійно...
- Отже, хто ти така, та що ти робиш у моєму сараї!? - Гиркає на мене та тикає палицею залізною.
- Я повторюсь, я Алла. Я гадки не маю, що я тут забула.
- Чому ти так дивно виглядаєш? - Дівчина дивиться на моє волосся та одяг. Волосся в мене короткі, а на вухах сережки.
Я почала думати швидко, як мені спокійно їй пояснити, але дівчина була швидше за мене, та вдарила мене по нозі.
- Ау! Навіщо?! - Я крикнула на неї зі злості.
- Це тому що ти дивна? Чи дивний! Ти хто, хлопець чи дівчина?
-Я дівчина. Мене звати Алла, а тебе як?
- Я можу тобі не говорити, як мене звуть! Що ти робиш у моєму сараї? Хотіла мою крихітку забрати? А?! - Дівчина дуже зла та хоче мене розірвати.
Я не розумію, що коїться та без роздуму кажу.
- А який зараз рік?
Дівчина на мене подивилась якось дивно, та промовила.
- Зараз 1889, а що?
О тут я прикусила свого язика. У голові було стільки думок та непорозуміння, що я не знаю, що мені робити.
- Дівчисько, це може буде для тебе дивним, але я.. Я з майбутнього...
Дівчина опустила палку та дивиться мені прямо в очі.
- Не тримай мене за дурня, говори правду!
- Та я тобі правду кажу. Гадаєш дівчата зараз так виглядають у вас?
Дівчина постояла, подумала й сказала.
- Маєш рацію незнайомка... - її голос наповнений непорозумінням та маленьким страхом.
- Слухай, я не хочу тобі завдати шкоди, але мені потрібна буде твоя допомога. - я говорю спокійно та намагаюсь бути доброю.
Дівчисько подивилась на мене.
- Гаразд.... Припустимо, що ти з майбутнього, але... Як так вийшло, та чому ти саме тут?
- Гадки не маю, повір...
Дівчина протягнула руку до мене.
- Я Марічка. Вибач, що вдарила тебе. Не дуже боляче?
Я подивилась на Марічку, та обережно взяла її руку.
- Неначе все добре, та не бий у наступний раз незнайомих людей.
Марічка трішки посміялась, та обережно оглянула мене.
- Слухай, Алла. Тобі треба підібрати інший одяг, бо це якісь хлоп'ячий. - говорить Марічка оглядаючи мене навколо.
- Можливо, але як?
- Тю, зараз тобі допоможу, ходімо! - Схопила мене вона за руку та потягнула геть з сараю.
