Шлях Похуїста. Вступ

Частина 1

Отже, історія почалась темної літньої ночі...

Кажуть, що люди поділяються на екстравертів та інтровертів. Я ж схоже щось середнє, бо інколи люблю компанію веселих колєг, з якими можна розпити чогось міцного, а інколи взагалі нікуди не хочу йти, просто закритись в своєму коконі зі своїми думками, які навіть я не завжди контролюю.

Так було і тоді. Я не хотів компанії (тай всі кого я міг вважати компанією по зникали з радарів), тому я просто безцільно гуляв по нічному селу, занурившись у його романтику і свої не приборкані думки.

Проходячи по території школи, де пройшли одночасно найкращі і найгірші роки мого дитинства, я пригадував минулі часи і намагався зрозуміти, наскільки, і чи взагалі змінився я з тих часів. Я був ще тим вилупком. Булінг, з причиною чи без, було для мене звичним явищем, булити дитину, яка просто не народилась в межах десяти км від твого дому? Легко. Замахувати дитину, яка просто виросла більшою "ніж треба"?. Легко. Чіплятись до когось хто (як я потім дізнався через хворобу) виріс меншим "ніж треба"?. Легко. І мені тепер соромно. Але, як я люблю казати "Ті часи пройшли і далі буде тільки гірше". Це зазвичай стосується хороших спогадів з минулого, але до цього підійде.

Коли я підійшов до сходів біля парадного входу до школи, навпроти якого на старому побитому асфальті був намальований великий квадрат, білою ледь видною фарбою, за яким щороку на перший і останній дзвоник вишиковувалися всі класи на лінійку, а далі були дві квадратні клумби, які щороку пересаджувались, бо їх обходити незручно, я почув, що навпроти школи біля сільського клубу хтось говорить. Людей ніби було не багато, тому я з цікавості вирішив піти в центр села і по дорозі дізнатись хто там.

Підійшовши до маленького кованого заборчика, я краще розчув їхні голоси.

В нас в селі хлопців не тільки я поділяю на:гівнюків на постійній основі, гівнюків в конкретному стані або за конкретних обставин і зовсім не гівнюків. Останніх найменше, бо я таких не знаю, а натомість я відношусь до других, а ці панове були еталоном першої категорії.

Їх було троє, двоє були трохи молодші за мене. Я давно їх знаю. Бісять мене своїми виїбонами, речима, які купили не за свої гроші, бо своїх не мали, бо наскільки я знав жоден з них самостійно не заробляв взагалі, що в селі серед хлопців шістнадцяти років траплялося не часто. Третій старший від мене років так на шість. Не надто приємний хрін.