Зі стін набридливо скрапував конденсат. Від вогкого холодного повітря дерло в горлі та підступав кашель. Здається, в бункері не залишилося людини, яка б не мала проблем з легенями. Якщо не через погано відфільтрований кисень, то через звичку смалити різну хрінь.
Макс Декер натягла захисну маску, намагаючись вирівняти дихання. Треба було докласти чимало зусиль, щоби втриматись у центрі того вихору подій, який здійнявся навколо неї. Доводилось вертітись, наче он тому щурові, що дрейфував стрімкою брудно-коричневою рікою відходів по каналізаційній трубі й водночас намагався сховатися від людини позаду, яка наздоганяла його лисий хвіст світлом від ліхтарика. Для самої ж людини все було набагато складніше.
Макс необхідно було залишатися в потоці інформації. Ба більше – в потоці самого життя, яке все ще продовжувало пульсувати в цих проклятих землях. Вона не бажала пасти задніх, не бажала здаватися. І зараз, незважаючи на всі протиріччя, куплена інформація вела її наввипередки зі щуром подалі від Оріона.
У відносній тиші виведеного з експлуатації тунелю бункера голоси минулого звучали напрочуд голосно. Вона згадувала, як один із її опікунів, яких на бентежне дитинство жінки припадало занадто багато, полюбляв повторювати: "Схаменись, Макс, ти – кожній бочці затичка". Мабуть, він мав рацію, але, як вважала Декер, саме це її робило тією, ким вона була. Краще було йти вперед, падати, підніматися, влипати в неприємності, а потім їх розгрібати. Краще так, аніж бути напівмертвою.
Можливо, саме тому вона тричі плювала на ситуацію з Джозефом Морганом – керівником ангару Оріона.
"Пішов би ти під три чорти зі своїми дурними установками щодо жінок", – щоразу повторювала Декер, згадуючи про нього. Вона ніскілечки не шкодувала, що впустила той ключ на ногу механіка. Ця дрібна неприємність спонукала її махнути на все рукою та спробувати потрапити до лав військових комплексу Оріона. І неочікувано вона отримала цей "виграшний білетик".
Спочатку вона впевнено крокувала уперед, розганяючи щурів носаками черевиків, а гризуни обурено попискували, кидаючись врізнобіч. Через декілька поворотів довелося змінити тактику – наступний відрізок шляху необхідно було пройти непоміченою. Це було складнувато через наявність камер, які могли б одразу сповістити керівництво про її невеличку авантюру. Ніхто з військових не повинен був дізнатися про вихід, яким користувалися шукачі пригод.
ВИ ЧИТАЄТЕ
Оріон: а сонце встає над руїнами
FantasyПісля ядерного апокаліпсису минуло приблизно двадцять років. Вижили лише ті, хто на момент катастрофи опинився в бункері чи в глибокому бомбосховищі. Події відбуваються в бункері, який колись був секретною військовою базою. Військова верхівка і по...
