Одержимые Жаждой

Я тут

Якщо б людині було можливо описати це відчуття, то Юджи описав би його як спалах — спалах яскравого світла, шо раптом осліпив його, і лишив мови та слуху. А потім, потім було темно. Ще ніколи він не бачив стільки безмежної темряви, що так неочікувано огорнула його і наче проковтнула, не пускаючи.

Він не знав, скільки часу минуло, не знав, де він зараз і з ким. Очі було розплющити так важко, неначе хтось зліпив їх клейкою стрічкою. Але він знав, що потрібно їх відкрити, знав, що від цього залежить, чи виплюне його ця темрява. Він намагався, намагався незліченну кількість разів. І от нарешті, напружуючи всі свої м'язи, він відкрив очі.

Він не бачив абсолютно нічого, лише біле-біле світло, знову його... І хоча обриси речей навколо були ледь помітними і розмитими, він відчув, що йому вдалось: він повернувся.

Юджи чув багато звуків навколо, багато незрозумілих шорохів, чийсь плач. Проте з-поміж усього того балагану він раптом виразно почув знайомий голос, такий рідний і злегка тремтливий.

— Я поряд, Юджи, ти справився. Тепер все буде добре. Я тут.