нова залежність

☆

весна. по справжньому чудова пора року. з настанням тепла і дихати стає легше. так вважає і Мінхо вертаючись після університету додому. пройти повз парку в таку гарну погоду стало би гріхом. йдучи по акуратним доріжкам юнак зовсім не думав про якісь там проблеми. приємне сонечко позбавляло від всяких турбот. з думок його вирвало повідомлення, яке прийшло на його телефон. потягнувшись за телефоном він поглянув на екран. то був Хан. Хан Джісон. найкращий друг Мінхо. друг, який викликав швидкий стукіт серця в грудях.

– ти де, Хо?

– вже пішов додому?

– пішов.

– ну бліін. прийдеться топати додому самому

раптом Мінхо уявив сумні очі Джісона і надуту нижню губу. це було його слабкістю.

– я в парку.

– зрозумів. лечу!!

– на яких таких крилах?

– на крилах любові

– до тебе, звісно

подібні слова розпалювали на щоках Хо рожевий рум'янець, а після й усмішку. по справжньому чарівним був той хлопчина. буквально через кілька хвилин Мінхо відчув дотик до плеча. обернувшись він не був здивованим побачити Хана. Хана з такою гарною усмішкою, що могла зігріти навіть мертвого.

– я прилетів, – важко дихаючи сказав хлопець з рудим волоссям.

– я помітив, – відповідь за якою прилетіла котяча усмішка, – ходімо, я хочу додому.

– тобто додому? – розмахнув той руками, – така ж хороша погода! ходімо гуляти. все одно ж сьогодні п'ятниця.

– ну Джісон.

– ну Хо! будь ласка, ходімо, – важко було встояти перед круглими сяючими очима.

– тільки якщо недовго, – обидва знали, що гулятимуть допізна. і жоден не був проти.

– ура, ти найкращий!! знаєш-знаєш?

широка усмішка у формі серця та дотик чужої руки. і як не втратити розум? саме цим цікавився Мінхо не тільки зараз, але й в інші моменти життя разом з так знаним хлопчиком-білкою.